Шкільний бізнес – це можливо

Категорія: №7 від 15.02.2024 року

Створити найкращий продукт, не робити зайвої шкоди, здійснювати бізнес, щоб надихати – місія шкільного підприємництва, яке віднедавна функціонує в Новоставецькому ліцеї. Шкільне соціальне підприємництво – це заснування школярами власної справи просто у школі. Це можуть бути різноманітні ідеї – рукоділля, випікання, вирощування. Тобто, все залежить від бажань та вмінь школярів.

Напрям Новоставецького ліцею – виготовлення напівфабрикатів. Учні 10 класу готують млинці, а учні 11 класу – шкільну міні-піцу. Головна мета такого проекту – дати можливість дітям створити власну справу, спробувати реалізувати себе в межах школи.

– Створення підприємництва є рекомендацією нашого голови ОТГ Михайла Михайловича Тененева. Поки що ми вирішили, що будемо готувати і продавати. Для цього в нас є хороші плити та достатньо місця в харчоблоці. Ми тільки розпочали роботу і ми не перші. У нашій громаді є освітні заклади, які вже дуже гарно проявились, і продовжують активно просувати своє підприємництво, – розповідає директорка ліцею Людмила Маринюк.

Детальніше...

Нова війна – нові герої

Категорія: №6 від 08.02.2024 року

Прочитав у нашій газеті повідомлення Віктора Мовчана «Не знаючи минулого, ми не побудуємо майбутнього». Я згодний, що наше героїко-трагічне минуле забувати не слід. У Другій світовій війні 1939-1945 років загинув мій старший брат Сергій Іванович Єднобик 1926 року народження, а батько був двічі поранений – за батьківщину, за Радянський Союз.

Але останні події заставляють нас по-новому осмислити навколишній світ, розставити нові пріоритети. Російська федерація забула про те, хто разом з нею боронив Радянський Союз, забула про чотири Українських фронти, про величезні жертви українського народу у цій війні і підступно, без оголошення війни, 24 лютого 2022 року напала на Україну, о четвертій годині ранку, як це зробили німецькі фашисти.

Детальніше...

Ще одна жахлива втрата

Категорія: №6 від 08.02.2024 року

Знову біда, знову трагедія. 7 лютого, в середу, Теофіпольщина провела в останню путь ще одного вірного сина України, жителя села Човгузів Володимира Олеговича Коберника, який загинув, захищаючи рідну землю від підступного ворога. Йому йшов 43-ій рік.

Народився та виріс Володимир у Човгузові 6 вересня 1981 року. Однокласники, друзі, вчителі згадують про нього як хорошого учня, ентузіаста спортивного руху, енергійного, працелюбного юнака. Тож вищу педагогічну освіту здобув в Кременецькому педагогічному коледжі, працював вчителем фізичного виховання у рідній Човгузівській ЗОШ І-ІІ ступенів. Прагнув більше себе реалізувати, переїхав у Київ, одружився. З дружиною виховували двох її дітей та власну донечку.

Коли почалася повномасштабна війна, дружину з дітьми відправив в Німеччину, а сам повернувся додому, в Човгузів. Мама Катерина Марківна вже нездужала, дуже боліли її ноги, ледве ходила, згинці, з двома паличками. Як тільки Володимир приїхав, одразу вирішив облаштувати занедбану територію сільського стадіону. Зумів залучити до цієї доброї справи молодь, небайдужих жителів села. І йому це вдалася. Казали люди, що з таким організатором можна гори звернути. Адже із занедбаного стадіон перетворився на стадіон з волейбольною площадкою, з великою та міні футбольною площадкою, з ділянкою для стрибків у довжину. Діти, молодь, дорослі приходили, активно відпочивали, грали у волейбол, футбол. Село просто ожило. Планував далі вдосконалювати стадіон – хотів розмістити вуличні тренажери, бігові доріжки, дитячий майданчик. Мріяв відновити сільську спортивну залу, спроєктувати борцівську залу, а за будинком культури розбити парк відпочинку.

Детальніше...

Болить серце матері

Категорія: №6 від 08.02.2024 року

Йде страшна війна, гинуть кращі, мужні захисники України, за рідну землю, за волю та свободу, за краще життя. Вічна слава полеглим Героям! А як жити матерям з цим горем, як дивитися на білий світ, щось робити, коли рветься від розпуки душа, невтішно плаче та болить?

Народила та виростила Надія Григорівна Руда з Кривовільки троє синів – Володимира, Василя та Олександра. Кожному віддала свої сили та любов, часточку своєї душі.

Нема вже Василя, помер 12 листопада минулого року. Вже, певне, до кінця своїх днів не скине чорної хустки. І чого ж так? Чи ж нажився? Рада б йому була небо прихилити…Чого ж послав йому Бог таку долю?

– Був наш Вася з 1974 року, – розказує зі сльозами на очах, – дитина, як дитина, був слухняним, допомагав нам, не мали ми з ним ніякої гризи, як то буває з хлопцями. Після школи пішов в СПТУ, вивчився на тракториста, до армії в колгоспі поробив трохи. Після армії знову в «Труді» трактористом робив. Женився, пішов жити до дружини, діти народилися, дівчина та хлопчик. Помаленьку можна було жити, як в людей. Коли у 2014 почалася ще та війна, зразу його й забрали. В ракетних військах він був. А тоді ж яка біда була, нічого ж не було, били ж наших страшно. Під Волновахою яке пекло було, якраз він там був, на Донеччині – Волноваха, Костянтинівка. Не знаю, як ми його дочекалися, два роки там був. Вернувся слабий, ноги були зрешечені кулями, осколками. Інвалід, зразу ще якось ходив, а далі тільки з палками. Дуже ноги стали сильно боліти. Робити вже не міг, стояв в центрі зайнятості. А як було групу без грошей зробити? Невістка забралася з дітьми в Москву, жив сам, ми підтримували його, як могли. Мав посвідчення учасника Антитерористичної операції, учасника бойових дій, мав медалі – «Ветеран війни», «За участь в Антитерористичній операції». В червні минулого року йому ще повістку приносили. А в нього онко взялося, третя стадія. Два рази на хімії був, за два місяці його висушило та з’їло. І от помирає він 12 листопада. Зійшлися люди на похорон, отець Дмитро відслужив. Ніхто з військкомату не прийшов. Напевне, вони не знали, та в нас же старостат на те є. Нікого не було, ніхто слова не промовив. Мовчала, бо плачу, світу не бачу. Але ж мучить мене: а чим моя дитина гірша? Він же учасник бойових дій, чого ж не поховали його з почестями, як воїна? Хіба він не заслужив?

Детальніше...

Наближав перемогу

Категорія: №6 від 08.02.2024 року

Серед колег по роботі його називали людиною слова і вчинку. Бо Анатолій Баранюк з Новоставець перейняв найкращі риси своїх батьків Ольги Дмитрівни та Миколи Івановича. Тому скільки його пам’ятають друзі – був надійним в усьому. Ніколи не підводив. Сказав– зробив. Кликали підсобити – допомагав. А як виникали виробничі проблеми, міг попрацювати за свого товариша, як кажуть, «у другу зміну».

Завжди щирий та доброзичливий, він з дитинства піклувався про сестру, допомагав батькам по господарству. Дуже любив техніку. Днями міг пропадати в автотракторному парку, де разом з старшими за себе учнями Теофіпольського СПТУ-34 лагодив сівалку чи культиватор, плуг чи борону, гусеничного чи колісного трактора. Розумівся і на зернових та бурякових комбайнах. Тож не дивно, що після закінчення дев’ятого класу Теофіпольської ЗОШ І-ІІІ № 2 став навчатися в Теофіпольському профтехучилищі. Вже на першому курсі (під пильним поглядом свого наставника, майстра виробничого навчання Павла Альфоновича Бомка)міг вільно працювати на ремонті грунтообробної та посівної техніки, оранці грунту на полях навчального господарства, або обслуговуванні зернозбиральних та очисних машин. Усе це йому давалося легко, і теорія, і практика.

Здобувши тут одночасно середню освіту та фах механізатора широкого профілю, Анатоліій згодом відщліфував здобуті знання у Грицівському вищому профтехучилищі. Мріяв тільки про мирну працю – ростити і збирати врожаї, примножувати хлібну скарбницю країни. Тож десять років трудився у Новоставцях в агропідприємстві «Труд», пізніше його покликали працювати оператором зерноочисних машин на елеватор ТОВ «Україна-2001».

Детальніше...

Немає «чужих» і «своїх», є – НАШІ!

Категорія: №6 від 08.02.2024 року

Повномасштабна війна змінила життя усіх українців. Дуже багато наших чоловіків та жінок вступили до Збройних сил України і віддано стоять на захисті нашої держави. Не менше й людей підтримують наших Героїв в тилу. Об’єднуються, плетуть маскувальні сітки, виготовляють окопні свічки, організовують масштабні збори, допомагають коштами – роблять усе можливе й неможливе, наближаючи нашу Перемогу.

Один із прикладів – команда жінок з Новоставець, які уже три місяці день у день активно волонтерять.

Ще з початку повномасштабного вторгнення Наталія Гонюк разом із Наталією Медведевою активно допомагали нашим захисникам. Про свою благодійність жінки не афішували. Все ж колосально і більш публічно організували роботу після однієї історії, декілька місяців тому.

– Зателефонувала до мене якось подруга Наталя Медведева з Базалії. Розповіла, що працівниця її швейного цеху звернулася до неї зі сльозами, бо телефонував її син з фронту й просив вислати мішок хліба. У них не було що їсти… Тоді, ми разом із базалійцями за ніч зібрали нашому захиснику 50-ти кілограмову посилку і на наступний день відправили. Через деякий час був день народження моєї похресниці. На святкуванні я розповіла про цю історію. Запропонувала об’єднатися і більше працювати. Мене відразу підтримали дівчата – Олена Глов’юк, Оксана Таранська та Наталя Гальчак – розповідає Наталія Гонюк.

Детальніше...

Шофер, воїн, патріот

Категорія: №6 від 08.02.2024 року

Знаю Івана Гуля, котрий родом з Лідихівки, понад три десятки років. Знав ще до того, як він був призначеним особистим водієм голови правління тамтешнього колгоспу «Мир» Володимира Романчука. Але ближче з ним познайомився, коли я обіймав посаду директора телерадіокомпанії «Теофіпольський телевізійний канал».

Не один раз він службовою «Волгою» доставляв мене у відрядження в Київ на славнозвісний завод «Сатурн», на аналогічно споріднені підприємства в Кіровоград, Хмельницький, Львів. Шофер ніколи не був мовчазним, а навпаки – завжди щось розповідав, запитував, наспівував веселих пісень. Тож у подорожах з Іваном Гулем сумувати не доводилось, а хотілося ще їхати, їхати, їхати… Немаловажним було й те, що всі ці поїздки мали благополучні результати, без всіляких дорожньо-транспортних пригод. І це також закономірно, бо ж Іван Гуль – шофер вищого класу. Ось так воно, шановні!

Кілька років тому Іван Гуль почав шоферувати на вантажівці в ТОВ «Україна-2001». І тут все в нього ладилось: працював по-ударному, на славу. Його ставили за приклад іншим. І так воно було б й до нині, але – не судилося. На перешкоді стало вторгнення на територію України немиролюбної росії. І перед нами вже постає інший Іван Гуль: тепер він у військовій формі, зі зброєю та за кермом вже фронтової спецвантажівки. Тобто, він став безпосереднім захисником своєї рідної неньки-України.

Детальніше...