Погода
Теофіполь

вологість:

тиск:

вітер:

Погода на 10 днів від sinoptik.ua

Категорія: №27 від 4.07.2024 року

Кривава війна продовжує забирати вірних захисників Вітчизни. Скільки горя та болю вона вже принесла…Ще один мужній боєць, наш земляк з Лисогірки 49-річний сержант Валерій Валерійович Козак став янголом-охоронцем на небесах. У понеділок, 1 липня, Теофіпольська громада провела його в останню дорогу.

Народився Валерій Козак 11 липня 1975 року у селі Новоставці, тут виріс, закінчив 9 класів Новоставецької середньої школи. Згадують про нього односельці лише хороше, був розумним, працелюбним, толковим хлопцем, ніколи не підводив батьків. Закінчив Кременецьке педагогічне училище, отримав спеціальність вчителя трудового навчання. Став працювати у Лисогірській школі. Тут знайщов свою долю, з дружиною Людмилою створили сім’ю, народили та виростили троє дітей – Олексія, Аліну та Іллюшу.

І в Лисогірці став своїм, був гарним господарем, майстром на всі руки, був привітним, доброзичливим, нікому не відмовляв у допомозі. Росли діти, треба було їх ставити на ноги, тож поїхав в Польщу на заробітки.

Категорія: №27 від 4.07.2024 року

Я вже у поважному віці, та впродовж 66 років наша районна газета постійно була та залишається зі мною. Спочатку це був «Ленінський шлях», далі «Червона зірка» та «Життя Теофіпольщини». Районка стала мені рідною, бо завжди, в усі часи, в тому числі і в радянські, вона писала про життя людей, про їх трудові будні, про їх нелегкі долі, про загиблих та живих ветеранів Другої світової війн, звісно, і про владу. Бо довелося нам тоді жити, і перекреслити це неможливо.

Люди важко працювали, зазнали голоду, холоду та злиднів, до останку віддавалися роботі, хто де трудився – на колгоспному полі чи на фермі, в школі чи дитячому садку, лікарні, на пошті – скрізь. І була надія на краще, села розбудовувалися, народжувалися діти, бо була робота. Можна про це безкінечно розказувати, було і добре, і погане, в кожного була своя доля, своя життєва історія.

Категорія: №27 від 4.07.2024 року

Не сидять без діла активісти Гуманітарного штабу Теофіпольщини. Хоч літо, спека, а продовжують організовувати акції по збору продуктів довготривалого зберігання на підтримку Збройних Сил України – для бійців-земляків та зовсім незнайомих захисників Вітчизни. А волонтерські групи Наталії Гонюк з Новоставець та Галини Лепетун з Колок продовжують готувати домашні консерви – тушонку, каші з м’ясом. Все таке, що можна переслати чи відвезти бійцям і воно не зіпсується.

От звернулася до Андрія Петринюка мама бійця Лілія Яковчук з селища цукрового заводу, попросила про допомогу. Служить син у підрозділі, який саме формується на території однієї з громад Хмельниччини, треба продуктів. Тож взяли на складі штабу стару картоплю, моркву, Василь Довжук з Теофіполя надав чотири мішки картоплі, по мішку моркви та столового буряка. Вдома в Лілії ще забрали цукор, горох, крупи. В Строках мама бійця Світлана Хом’юк та продавець магазину Ольга Джус організували збір картоплі, консервації, яєць, печива. Все це до штабу привіз Володимир Яцюк. В Новоставцях зібрали біля 300 яєць, привезли кашу з м’ясом в банках. І от все це повантажили в бус Андрія Шклярука з Новоставець, разом з Наталією Гонюк, Оленою Глов’юк та Лілією Яковчук повезли продукти.

Категорія: №27 від 4.07.2024 року

Маємо право так сказати про Петра Петровича Головацького, керівника нашого народного аматорського хору ветеранів «Відлуння». Бо працювати з ним, співати у цьому чудовому колективі для кожного з нас – одне задоволення та насолода.

Бо Петро Петрович – майстер своєї справи, високопрофесійний фахівець, безмежно відданий цій творчій роботі, великий поціновувач української пісні. Постійно працює над репертуаром, кропітливо розучує з нами партії для чотирьох голосів – двох жіночих та двох чоловічих.

Завдяки йому ми беремо участь у фестивалях та конкурсах, обласних, регіональних, місцевих, отримуємо відзнаки та нагороди. Всі організаційні питання завжди бере на себе, є хорошим адміністратором.

Категорія: №27 від 4.07.2024 року

Всю ніч сурмить повітряна тривога,

Вкотре застерігає про біду

Я порятунку прошу тільки в Бога,

Бо у підвал з дружиною не йду.

 

Обоє у квартирі ми прикуті,

Сирена тут і вдень, і в ніч вінча...

Згинь, пропади, звіряко підла, Путін!

У пеклі вже стоїть тобі свіча.

Категорія: №27 від 4.07.2024 року

Сталася ця пригода вже давненько, та досі не можу оговтатися, бо вперше мене ледве не збила машина та вперше мені так нахамили. Є в нашому Теофіполі жваве перехрестя, біля нього є пішохідний перехід, коло автобусної зупинки по вулиці Заводській. Часто доводиться його переходити.

З якою увагою перепускають автомобілісти перехожих! Хочеться побажати їм зеленого світла, хай ангел-охоронець завжди буде з ними!

Та одного разу треба мені було у справах перейти до комунгоспу. Підійшла до цього пішохідного переходу, подивилася праворуч-ліворуч, дорога була вільна, лише коло бару «2000» стояло авто. Стала я переходити дорогу, залишилося до узбіччя кілька кроків, як це авто зірвалося з місця, біля самого краю дороги, зі свистом промчалося переді мною. Як мене не зачепило, це просто чудо. Побачила, що за кермом сидить пані. Авто зупинилося біля перехрестя. Біля дороги стоїть невелика загорожа, я вчепилася за неї, від того переляку вже не знала куди і чого я йду. Тут чую, хтось схопив мене за праву руку, забрав ціпок та викинув в сторону. Дивлюсь, стоїть переді мною п’яний чоловік, очі налиті кров’ю, з рота бризкає слина, як у скаженого собаки. Стоїть та криє мене такими словами, яких зроду не чула, що я не дала йому вільно проїхати. Якраз коло нас проходила незнайома мені жінка, зробила йому застереження. Цей чоловік показав їй, де пришивається рукав, дав дві дулі з обох рук.

Категорія: №27 від 4.07.2024 року

Продовжуємо збір матеріалів для написання історії середньої школи в Теофіполі. Четвертого липня виповнюється 85 літ нашому улюбленому завучу Теофіпольської середньої школи N1 Івану Пилиповичу Захарчуку.

Сьогодні розкриваємо феномен людини, яка уособлює людяність, мудрість, добро і любов. Дивує, що нині , на початку ІІІ тисячоліття люди наввипередки спішать показати свою потрібність, особливість та успішність; але забувають про головні цінності – любов, добро, справедливість, честь, які проявляються словом і ділом.

За 90 років історії Теофіпольської середньої школи N1 лише Іван Пилипович залишив по собі спомин не лише як високопрофесійний керівник , але і як людина з великим добрим серцем. За 14 років перебування на посаді завуча школи, він з любов’ю і повагою турбувався про вчителів та учнів, допомагав долати труднощі навчального процесу, завжди підставляв своє батьківське плече.

Іван Пилипович працював у школах на Рівненщині та у Волочиському і Білогірському районах Хмельницької області, у Теофіпольській заочній школі, а також був методистом та інспектором Теофіпольського районного відділу освіти. Завдяки своїй наполегливості та працелюбству звичайний юнак із багатодітної родини колгоспників села Святець закінчив Кременецький педінститут, став вчителем математики, 33 роки перебував на керівних посадах і має більше 40 років педагогічного стажу. Виходить, усе можна досягти, коли є бажання, совість та велика працелюбність.

Категорія: №27 від 4.07.2024 року

Про Ларису Олександрівну Рижак зі Строків, про те, як з її родини троє чоловіків пішли боронити країну – син Віталій, брат Андрій та зять Андрій – ми писали у нашій газеті від 23 травня цього року. Але, як з’ясувалося, ще першого року війни вона написала неймовірно зворушливе есе про свої відчуття. Тож друкуємо його.

Двадцять четверте лютого 2022 року – це день, який розділив життя кожного українця на «до» та «після». «До» залишилися плани поїхати відпочивати до моря разом з дітьми та онуком, змінити зачіску, зробити ремонт у хаті, переїхати жити до Хмельницького поближче до доньки та онучка.

А після...після все звичне і буденне, все довоєнне, відійшло на другий план. Ба, більше – воно стало таким далеким і майже недосяжним, що іноді з тугою згадуються не те, що мрії, а навіть безтурботні посиденьки зі свекрухою. Тепер важливо, щоб був зв’язок, у всіх сенсах, з рідними та друзями, особливо з тими, що живуть ближче до лініії фронту. Важливим стало таке, на перший погляд, просте та водночас таке значуще запитання: « Як ви?!» Важлива мить, коли після чергового обстрілу нашої України, багатостраждальної, але непохитної та незламної у своєму спротиві агресору, у телефоні лунає стомлений та стурбований голос близької людини. Важлива сама можливість дзвонити, що є кому дзвонити, що є ті, що турбуються і дзвонять або пишуть мені. Важливо прийняти у себе вдома родичів та знайомих з дітками з Харкова, важливо, що саме мій дім тимчасово став і їхнім, майже з першого дня війни та допоки буде потреба. Тому що їхній біль, рани мужнього та такого українського міста на Сході з першого дня російської навали сприймаються як власні та викликають внутрішню потребу діяти, щось робити.

  • Ви тут: 
  • Головна