27 липня в Україні відзначається день медичного працівника. Це моє свято. В медицині я вже 59 років, відколи у 1967-ому році закінчив Чемеровецьке медичне училище. Знаю медицину з нуля. Працював завідуючим ФАПОм, служив медиком на флоті. Вчився у Військовій Медичній Академії в Ленінграді, але військовим себе не бачив, тож залишив навчання. Закінчив Івано-Франківський державний медичний інститут. На факультеті хірургії та гінекології були обмежені рознарядки, туди брали по блату. Я сказав на комісії, якщо мені немає місця в хірургії, на яку я ходив три роки на гурток, то я залишаю інститут.
Мені дали направлення на Хмельниччину, декан сказав, якщо він такий розумний, то хай йде на Хмельниччину піднімати хірургію (сам був зі Смотрича, то земляків вважав). Так я потрапив в Кам’янець-Подільський в міську хірургію. В облздороввідділі подивилися, що я закінчив училище, запропонували посаду першого заступника головного лікаря Теофіпольської районної центральної лікарні, сталося це в серпні 1979 року. Мені пощастило, що я працював з такими високопрофесійними лікарями як Ростислав Григорович Лисюк, Галина Віталіївна Моцна, Володимир Кузьмович Кухарук, Галина Олександрівна Павлюк, Людмила Іванівна Шеметько, Ніна Євгенівна Олійник.
На Теофіполщині я пізнав медицину практично-соціальну та її переваги порівняно з сьогоднішньою системою охорони здоров’я на селі. Щосереди лікарі виїжджали на прийом в села, все було дуже серйозно.
Тодішня система вимагала, щоб в кожному селі був фельдшер, навіть якщо село від села знаходилося на незначній відстані, коли була водна перешкода. Я в тому розумінні, що була правильна кадрова політика. Бо ж цю функцію, яку виконував фельдшер на селі, не буде виконувати ніхто. В результаті бездумної реформи «швидкій» обмежили функції викликів на гострі стани хірургічних хворих, які потребують багаторазових маніпуляцій. Тепер обслуговувати людей на селі немає кому, от в нашій громаді фельдшерів скоротили з 45 до 21. Отож, «швидка» на виклики не їде, фельдшерів на селі немає.
Сімейні лікарі на виклики не можуть виїхати із-за відсутності транспорту. У нас у Теофіпольському Центрі первинної медико-санітарної медицини на семеро сімейних лікарів та трьох педіатрів два автомобілі, причому один з них використовується для оперативного керівництва медичними закладами громади. Щоб лікарі виїхали на виклик, хворі мають найняти наш автомобіль, мають заплатити від 500 гривень і більше. І з цієї причини хворі відмовляються від послуг лікаря. Аби потрапити на прийом до лікаря, придумали попередній запис. Для жителів селища це може бути, , однак для села – не зовсім.
Людина записалася на прийом на 11-у годину, автобус не з кожного села регулярно йде, а з деяких сіл зовсім не йде. Приїде людина на декілька годин раніше, і її ніхто не прийме, бо вона записана на таку-то годину.
Лікування в амбулаторіях було абсолютно безкоштовне, були дефіцитними деякі імпортні препарати, які треба було купити за свої кошти, але без них можна було обійтися. Тепер в стаціонарі дають безкоштовно лише ліжко та хоч якесь харчування. Послуги стали дуже дорогими. Бідні хворі не мають за що лікуватися, помирають вдома. Я проаналізував смертність за 2025-ий рік: із 450 померлих 150 померло вдома, а це означає, що вони померли без медичної допомоги. От вам і результат нашої медичної реформи.
Була безплатна, доступна система охорони здоров’я по Семашко, із якої весь світ брав приклад. Поставили міністром охорони здоров’я Уляну Супрун, не мала ця жінка в кедах вищої медичної освіти, не знала особливостей географічного розташування України, особливостей фінансування медицини. Все розвалила і поїхала.
І що ж далі? Все ж йде зверху, багатих все влаштовує, а бідні передчасно мають вимерти. Бо первинний рівень української медицини просто знищений. Мені дуже сумно.
Микола Люлько, ветеран охорони здоров’я Теофіпольщини
