Тетяна Федорівна, як та бджілка, весь час у роботі. Маленька, худенька, а така спритна, завзята, скрізь вона має впоратися – і в хаті, і на городі, і корівок своїх доглянути, і свиней, і птицю. Ще й допомогти по хазяйству наймолодшій сестрі Ганні, бо ж нездужає. І чи не щодня скоренько бігти до оселі Надії та Юлія Вальчуків, тут разом зі своїми подругами вже третій рік готують домашні страви для бійців-земляків. Так відчуває, що вона щось робить для перемоги, і для свого найменшого сина Ігоря, і для чиїхось синів. Бо дуже та війна її болить, зачепила вона всіх її трьох синів та чоловіка.
Народилася тут, у Кривовільці, у багатодітній родині Федора та Софії Шалаїв росло їх п’ятеро дівчат. Змалечку були привчені до праці, як в селі, ніхто не байдикував. Добре вчилася, мала потяг до книг, як була вільна хвилинка, читала. Вчитися після школи пішла в Хмельницьке ТУ № 8 на радіомонтажника. Чотири з половиною років працювала на заводі «Катіон», робота на «спайці» була шкідливою, та більше оплачувалася. Тож заробляла вже на себе сама, батько помер у 50 років, самій матері було тяжко ставити доньок на ноги.
Її доля розпорядилася так: вийшла заміж за Анатолія Сивака зі Святця. Зустрілися на автобусній в Теофіполі, познайомилися, стали жити у Святці. Народилося в них троє хлопців – Роман, Богдан та Ігор. 16 років робила дояркою на фермі, вручну доїла 25 корів. І коли хтось каже, як то було добре за Союзу в колгоспі… Де б хто тепер так робив!
І дітей треба було доглянути, і вдома все поробити, і три рази на день на фермі бути.
- Та ще була молодшою, здоровішою, - каже Тетяна Федорівна, - десь та сила бралася. Хоч зустрілися мені у Святці добрі люди, які мене визнавали, підтримували, тужила я за Кривовількою. Тут мої сестри, тут все таке мені рідне, свої люди. І от як хлопці покінчали школу, відслужили армію, зважилася я повернутися додому. Тут ми купили хату, майже поряд з колишньою батьківською, стали розживатися. І пройшло вже 15 років. Душа моя стала на місце, Петрович мій звик, бо як він без мене буде? Тепер мені вже залишалося одне – гризтися за дітей, просити в бога, аби послав їм добру долю.
Та в 2014 розпочалася війна. Хоч була оголошена Антитерористична операція, це була війна. І сталося так, що в 2016 році на контракт пішли Роман і Богдан, Анатолій Петрович. Приніс додому батько оголошення про контракт на службу в Збройні Сили України. А хлопці ж резервісти. От і пішли.
- Спочатку Роман та Богдан були разом, потім їх роз’єднали, - продовжує, - служили, виконували бойові завдання, хоч це ще не була повномасштабна війна, були і «двохсоті», і «трьохсоті». Моєму Петровичу вже було 56 років, був водієм БМП, Бог милував, через чотири роки повернувся. А Романові було тяжко, вони там по шість місяців сиділи на позиціях в окопах та бліндажах, рано встають, а там води по коліна. Тож ще з того АТО простудив ноги. Тож коли хтось каже, а, вони гроші пішли заробляти, то мені хочеться кричати: хай ваші підуть, а ви побудьте в моїй шкурі! Але кого не болить, того не догоряє. Якби не мої сестри Наталія та Ганна, не знаю, як би я вижила… Та чорна біда впала і на мою голову. Богдан відбув перший контракт на три роки, трохи побув вдома, а далі знов, у 2020-ому, підписав другий контракт. У своєму останньому бою отримав множинні осколкові поранення, у госпіталі особливо небезпечні вийняли, а які були у м’яких тканинах, вирішили не зачіпати. Дали йому відпустку, добирався додому. Ніхто вже ніколи не дізнається, як було насправді, чи то зловмисники вже його вели, як він знімав з картки гроші. Познайомився з хлопцями, запросили його переночувати, там, напевне, випили за зустріч, далі хтось кинув недопалок на купу одягу. Сталося це у селі Спортаси на Харківщині, 2 січня 2021 року нам зателефонували, що Богдан помер від отруєння чадним газом. Я не знаю, як я це все пережила, та й чи пережила? Бо воно мене болить і досі, не можу змиритися. Було йому 36 років, ще не був одружений. Нікому не зичу, щоб поховав свого сина, той похорон був як марево, як в тумані. Дуже ця втрата дала мені на пам’ять, дуже, не така я вже, як була. Ходжу до нього на могилу, на Алею Слави, де і йому стоїть банер. А дитини то нема…
Восени 2022-ого повернувся додому Роман, списали його. Був фізично та морально виснажений. Казав матері: «Якби ти бачила, те, що я пережив…». Як танкісту, довелося виконувати накази - танком, гусеницями, зачищати поля боїв…
- Тепер він коло своєї сім’ї, під Кам’янець-Подільським, - промовляє зі смутком на очах, - роботу йому запропонували, він же у нас сержант. Хай в нього складеться якнайкраще, хіба ж не заслужив? Наймолодший наш, Ігор, прослужив до повномасштабної війни чотири роки. Ми просили його більше не йти, благали. А він каже: «А хто за Богдана відплатить?» І пішов. Де він тільки не був! На Харківщині, на Сумщині, на Чернігівщині, тепер знов на Сумщині. Він водій КРАЗу, на цій потужній машині перевозить американську гармату. Більше мовчить, як партизан, каже: «Набрали огірків, поїхали на роботу, поділилися з сусідами, хай мають». Він у нас такий, ніколи ще ні на що не поскаржився, все в нього добре. Чекаємо, виглядаємо, може, приїде у відпустку. До нас, до своєї сім’ї в Коров’єму, невістка Ірина в нас хороша, її діти кажуть на нього «тато». Раз йому добре, то й нам буде добре.
В перемогу України Тетяна Федорівна щиро вірить. Рветься її вистраждане серце. Бо не може без кінця торжествувати зло, біда, горе. Бо вже таку страшну ціну за цю війну заплатили прості люди, чиїсь батьки, сини, діти. Мусить таки настати розплата.
Галина Тебенько
P.S. Коли верстався номер, надійшла звістка, що Ігор приїхав у відпустку, зустрівся з батьками. Від щастя завмирало, плакало серце матері…