27 липня в Україні відзначається День медичного працівника

1 серпня виповниться 55 років, відколи Йосип Володимирович Зайонц працює лікарем у Волице-Польовій. Довгий час був головним лікарем  дільничної лікарні, далі, як почалися реформи, і сільські лікарні позакривали, був завідуючим сільською лікарською амбулаторією, а з жовтня 2013 року став завідувачем Волице-Полівської амбулаторії загальної практики сімейної медицини КНП «Теофіпольський центр первинної медико-санітарної допомоги».

• Так склалася моя доля, - каже, - мав можливості працювати в місті, але відчував, що тут, у цьому мальовничому селі, на дільниці, я більше потрібний людям. Скільки життів врятував, скільки хворих вилікував! День і ніч на посту, 55 років. Скільки було всіляких випадків, не злічити, і треба було діяти швидко, холоднокровно, адже йшлося про найцінніше – про життя людини.

Народився Юрій Володимирович (так звуть його рідні, друзі, колеги, та й всі, хто його знає) у Хмельницькому в багатодітній польській родині. Закінчив школу, працював на трансформаторному заводі, далі відслужив армію, у Львові, в спецназі. Легко вступив до Вінницького медичного інституту, вчився із-захопленням, до студентів у закладі були дуже високі вимоги.

• Тут я зрозумів, - продовжує,- що зробив правильний вибір у житті, що саме медицина – смисл мого життя. Що вчитися, розвиватися, здобувати нові знання та навики потрібно постійно. Що раз ти хочеш стати лікарем, ти маєш служити людям, завжди залишатися людиною, просто робити свою роботу.

Швидко промайнули роки навчання в інституті. За направленням приїхав працювати лікарем-ординатором у Волице-Полівську дільничну лікарню. Головним лікарем тоді був Альфонс Альбінович Салацінський, лікар від Бога, чудовий професіонал-практик, справді легендарна постать. Тож варто про нього згадати.

Народився у селі Вербівочка колишнього Старокостянтинівського району у польській родині. Ще до війни закінчив Одеський медичний інститут, пройшов всю війну. А далі капітан медичної служби Альфонс Салацінський потрапив у Казахстан, працював лікарем у місті. Тут одружився з медсестрою Лідією, росіянкою з польським корінням. У 1952-ому році повернувся в рідні краї з дружиною та трьома донечками, родичі знайшли йому вакантне місце роботи у Волице-Польовій. Маленька лікаренька на п’ять ліжко-місць знаходилася в старому будинку, поруч був такий же будиночок для лікаря. І вже через рік, у 1953-ому, за його проектом було збудоване нове приміщення дільничної лікарні на 35 ліжко-місць, де розмістилися терапія, дитяче, пологове, реабілітаційні відділення. Було збудовано їдальню, господарські приміщення, де утримувалися коні, вирощували свиней. Підвода, запряжена кіньми, була єдиним транспортом виїзду на виклики у села дільниці – Троянівку, Строки, Заруддя, Олійники, Колки та Волицю. Якщо поступав важкий хворий, багато разів заходив в палату, переймався, поки стан пацієнта не стабілізовувався. Заслужив лікар слави та поваги, як вже поставив діагноз, то вже ніхто не міг його спростувати, ні в Хмельницькому, ні в Києві.

Отож, став працювати Юрій Володимирович поруч з таким лікарем, з такою неймовірно  відданою, сумлінною людиною, прекрасним наставником. Навчився від нього дуже багато, не шкодував той поділитися  своїм досвідом, практичними знаннями. У лікарні знайшов свою половинку, вірною супутницею його життя стала лаборантка Євгенія Салацінська, донька Альфонса Альбіновича. Не вступала до медичного інституту, бо не терпіла паталогоанатомії, закінчила Одеське медичне училище, отримала диплом фельдшера-лаборанта.

• Була тоді справді безкоштовна медицина, - роздумує Юрій Володимирович, - була сильна дисципліна, контроль, звітність. Всі працівники, і лікарі, і медсестри, і техперсонал віддавалися роботі, не було такого, щоб хтось чогось не виконав. А наші санітарки палили вісім грубок, в котлі гріли воду, але скрізь був порядок, чистота. Ще ж за колгоспів, в радянські часи, наділяли лікарні шість гектарів буряків, треба було їх обробити, вирвати, обчистити. Без кінця були суботники, недільники, чоловіки підкошували полеглицю, жінки перевертали покоси. Правда, керівники господарств на нашій дільниці ніколи не відмовляли в допомозі, вона весь час була потрібна. Особливо завдячую прекрасній, світлій людині з великим серцем – Петру Андрійовичу Кравчуку. Завжди відгукувався на потреби лікарні. Коли ж розвалили колгоспи, і господарства, які утворилися на їх місці, ледве виживали, було сутужніше. Дуже допоміг наш земляк Дмитро Олійник, підприємець з Києва, тепер вже він голова федерації роботодавців України. Завдяки йому ми зробили капітальний ремонт приміщення амбулаторії. Але вічного нічого немає, все зношується, руйнується, все треба постійно підтримувати. От недавно в одній з кімнат грибок з’їв підлогу, ми своїми силами її викинули, зробили стяжку, залишилося постелити лінолеум. Ми вже цього не потягнемо, і нема до кого звернутися.

Сиділи ми у затишній оселі Зайонців та довго розмовляли. Про все: про медичну реформу, про війну, про вимирання села. Яка була Волице-Польова! Скільки жило людей, скільки дітей народжувалося! Молодь виїжджає, шукає кращого життя, старше покоління відходить за межу вічності. А чи стало краще, коли запровадили медичну реформу, позакривали сільські ФПи, амбулаторії? Звісно, не стало, стало лише  гірше, сільська медицина занепала. Ліки дорогі, крапельниці дорогі, послуги платні, обстеження платні та дорогі. Як людям з мінімальною зарплатою чи мізерною пенсією пролікуватися та вижити? А ця страхітлива війна, вона лише для бідних? Бо ж багатії та їхні діти не воюють, бо всі вони інваліди чи опікуни, для них війни нема.

Народило подружжя Зайонців сина Владислава, збудували дім. Не пішов син їхньою стежкою, вікно його кімнати було кого ганку, завжди вночі у нього стукали, викликали батька. Казав, з мене медицини досить. Здобув технічну та економічну вищі освіти, живе у Вінниці, працює, приїжджає не часто. Вже й виросли внуки.

У вільний від роботи час Юрій Володимирович займається домашньою роботою, доглядає кролів, рибалить, читає, а ще робить чудове домашнє вино. Євгенія Альфонсівна ж плекає свій розкішний квітник, треба коло нього наробитися, безкінечно сапати та полоти.

• І як воно буде далі, - болить його душа, - молоді лікарі не поспішають на роботу в село, бо мала зарплата. А я ж не вічний, не Чахлик Невмирущий. І що буде з Україною? Ми вже прожили, а виб’ють молодих, кращих. Комусь та війна вигідна. І в природі стабільності немає, одні катаклізми. І все через втручання людини в природу, через її діяльність. Який важкий час настав!

Прощаємося на оптимістичній ноті: Україна переможе, бо вже заплатили за перемогу дуже високу ціну полеглі, покалічені Герої. А Юрій Володимирович Зайонц таки останній з когорти подвижників у нашій громаді. Більше таких просто немає.

Галина Тебенько