У  ЇХ  ЖИТТІ  БУЛА  ВІЙНА

Юрій Дем’янюк з Волиці – один із тих, для кого події Афгану й досі знаходять свій відбиток у його думках-згадках, мріях. Спогади про ті жахіття, через які довелося пройти подільському юнакові, і нині ятрять душу. Довелося, власне, пережити чимало трагічних ситуацій того далекого, але незабутнього пекла. Та він про них старається не згадувати, нікому не розповідати…
Колишній воїн-інтернаціоналіст досить скромна та пунктуальна людина. У щирій бесіді з нею відчуваєш випромінювання тепла та позитивних емоцій. А ще – Юрій Васильович цікавий, як співрозмовник, наділений великим кругозором, на кожне запитання має вичерпну відповідь. Жодного разу не підкреслює своєї безпосередньої участі у бойових діях у цій далекій від нас гірської країні.

Для читача повідомимо, що наш герой народився 22 березня 1968 року в селі Волиця. Його батьки були рядовими колгоспниками місцевого господарства. Навчався Юрій Дем’янюк й успішно закінчив тут неповну середню школу. У своєму житті хлопець мріяв робити лише добро – для людей, для суспільства. Йому надто подобалась професія будівельника. Ото й вступив на навчання до Базалійського професійно-технічного училища, де опанував майстерністю маляра-штукатура.

Тому без усіляких підказок чи повчань збоку показував свій хист і вміння працювати так, як вчили це робити майстри ПТУ-3. А потрапив Юрко Дем’янюк за розподілом не куди-небудь, а на столичні об’єкти, що зводились у Києві. Й до сьогодні чоловік упевнений, що жодного разу не підвів своїх мудрих у теорії та на практиці наставників-викладачів, майстрів виробничого навчання. Цим самим переконав усіх, що й на периферії готують справжніх зодчих.
Завдяки цьому у трудовому колективі за Юрком закріпилися повага і слава. Його ставили у приклад іншим. Цим гордився і сам подільський юнак з Волиці, що на Теофіпольщині. Але не чванився. Хоча, зауважте, це все спостерігалося вже на першому році його трудової діяльності. Молодець! Більше й годі щось тут додати.
У трудових буднях час спливав непомітно, але швидко. 25 квітня 1987 року все село проводжало вчорашнього будівельника Юрія Дем’янюка вже на службу в армію.
На обласному збірному пункті в одну команду з ним був зарахований і Олексій Томчук із сусідньої Поляхови. Отак і разом підтримували один-одного аж до прибуття в Туркменську столицю Ашхабад. Проходили вишкіл в одному навчальному центрі.
Розпорядок дня молодих військовослужбовців був завантаженим: з ранку і до вечірньої пори теоретичні заняття поєднувалися з практичними навичками. Адже воїн мав бути вдатним, витривалим, кмітливим. Настільки кмітливим, щоб вмить зреагувати на нічний спалах вогню, тріск сухої гілки чи звук кинутого ненароком або зачепленого ногою камінчика. Уміння розрізняти звуки вдалині, відчувати відстань. Бо це все має стати азбукою життя для майбутнього бійця-розвідника.
Як нині пам’ятає добродій Дем’янюк свій уже впевнений, твердий солдатський крок у навчальному центрі. В останньому готувалися і спеціалісти, які йшли в авангарді будь-якого завдання, забезпечуючи надійність просування військового підрозділу. Це, так звані, розвідники. Під мідь духового оркестру вони і в стройовому огляді показали свій вишкіл перед командуванням гарнізону та центру, що готові до виконання будь-яких завдань. У цей незабутній для нього день - 5 липня 1987 року – рядовий Юрій Дем’янюк склав військову Присягу. Перед державою поклявся бути зразковим воїном і свято дотримуватися законів, виконувати армійські статути.
Армійське життя вирувало. До рідних місць – на Батьківщину – роз’їжджалися воїни-інтернаціоналісти, відслуживши встановлений строк. То ж Юрко при коротких зустрічах-розмовах не від одного дізнавався про події в Афгані. Особливо гнітило душу те, що в ДРА ведеться справжня неоголошена війна. І вони, ще вчорашні призовники, ці пекельні події відчули на своїй, як мовиться, шкурі. А борт «чорного тюльпана» здійснював регулярні рейси, доставляючи в Союз РСР тіла загиблих його воїнів для захоронення у рідних містах чи селах, які гірко оплакували своїх синів. Непрохані сльози на очах друзів-однополчан. Цей смутковий відголосок й по нині ятрить душу рідних та близьких, котрі не дочекалися з афганського побоїща своїх дітей. Їх оплакувала свята земля.
Рядового ж Юрія Дем’янюка з «учебки» доправили в Афганістан спецрейсом прямісінько у місто Лашкаргах. Тут він освоював свої перші рейди в горах, охороняючи військові колони з пальним, продовольством чи бойовою технікою; були й знешкодження терористичних угрупувань душманів тощо.
Після таких виходів наші хлопці поверталися на «базу» - так солдати називали свій табір. І кожен старався забути про притаманний страх за своє життя і життя друзів по зброї. Відрадно, що у взводі, в якому проходив службу Юрій Дем’янюк, був його земляк із містечка цукрового заводу Микола Сидорук (на жаль, Микола Йосипович уже відійшов нещодавно у потойбічний світ). А то, бувало, сядуть і не можуть набалакатися.
- Страх, - говорить Юрій Васильович, - характерний для кожної людини. Мене ж, молодого бійця, також обтяжував. Коли виконував свій інтернаціональний обов’язок, почав добре розуміти, що в цій далекій гірській країні могло будь-що трапитися. Так що страх завжди відчував, хоча й прослужив я на тому фронті більше року. Але вважав за потрібне: треба бути обережним на кожному кроці, бо небезпека чатує тебе кожної миті. І повірте, що тільки тоді я усвідомив там, навіщо нас так посилено готували й гартували в навчально-тренувальному підрозділі.
Говорячи про ці гарячі фронтові будні Юрій Васильович не раз задумувався: що він тут робить, для чого присутній обмежений контингент радянських військ… Та все давалося у порівнянні, мовляв, за них думають командири. Вони всі виконували сплановані завдання. Та головним із них – повернутися в своє розташування усім – живими.
Був рожевий ранок. Колона багатотонних автомобілів витягнулася в улоговину, потрапила під обстріл душманів. Десь спереду скель влучно били снайпери. Їх зовсім не було помітно. Вогонь вони вели досить влучний. Звівши очі до неба, старший розвідник єфрейтор Юрій Дем’янюк, бачив лише масивні скелети-стіни скель гір, а внизу – кількасот метрове кам’яне провалля-прірву. У його пащі виднілися купи металобрухту, залишеного від обгорілих автомобілів-цистерн, кузовів та бронетехніки. І таких кладовищ було чимало. Помирати ж не хотілося. Втиснувшись у гостре каміння, як прихисток від куль, радянські бійці розуміли – колона була заблокована. Але на виручку підоспіли «вертушки». І воїни вціліли, і бойове завдання було виконане.
- Маю кілька нагород, - після паузи продовжує розмову Юрій Васильович. – Удостоєний кількох поважних грамот, медалей, у тому числі і від президента республіки Афганістан.
15 травня 1988 року розпочалося виведення обмеженого контингенту радянських військ із Афганістану. А 9 серпня залишав цю країну і наш герой – старший солдат Юрій Дем’янюк. Решту ж строкової служби він проходив у Азербайджані. І в час воєнного Карабаху також охороняв мости, перевали, дороги та інші об’єкти державного значення. 26 березня 1989 року він звільнився в запас.
…Рідне село Волиця. Воно зустріло воїна-інтернаціоналіста своєю весняною красою. Мирним небом, яскравим сонцем, веселим щебетом птахів. Вирувало життя природи.
Довго дома Юрій не засиджувався: попросився на роботу в рідний колгосп. Тодішній його керівник (нині покійний) П. А. Кравчук радо зустрів учорашнього воїна-«афганця». У розмові Петро Андрійович якось перевів тему на молочне скотарство. У господарстві тоді бракувало робочих рук у цій галузі. Щиро, по-батьківськи попросив прийняти групу дійних корів. Стати доярем. Юра безвідмовно погодився на цю пропозицію.
Ю. В. Дем’янюк став показовим прикладом не лише для Волиці, а й Теофіпольщини, здобуваючи у праці дояра гарні виробничі показники. І так тривало не один рік. А коли у тваринницькій галузі відпала потреба в кадрах, то Юрій Васильович охоче пересів за кермо трактора. І тут робота в нього спорилась, мала високу продуктивність.
Нинішньої пори, ось уже два роки поспіль, Юрій Васильович посідає посаду відповідально-технічного працівника у місцевій школі. Частенько зустрічається з учнями, молоддю села. І завжди, коли тема розмови торкається воєнних подій Афганістану, згадує своє перебування в тій країні не як загарбника, а як воїна-інтернаціоналіста.

Минуло понад тридцять років відтоді, коли радянські війська залишили територію ДРА. Як бачимо – часу немало. Але для безпосередніх учасників тієї війни Афган залишається пам’яттю і гірким болем за тими, хто загинув. Лише час притаманний полегшити, стерти гіркі спогади «афганців» про пережиті біль і втрати. Таке не забувається. Своєрідною даниною пам’яті тим, хто загинув у цій гірській державі, є шана воїнам-інтернаціоналістам, які повернулися з цього пекла живими.
Не раз чи два гортає свій армійський альбом Леонід Андрійович Романюк з тієї ж Волиці. Знаходить на світлинах знайомі обличчя хлопців, з якими в роки дійсної строкової служби ділив усе навпіл. Які їх долі? З багатьма уже втратив зв’язки.

Час і події, що відбуваються у світі, щоразу віддаляють сержанта Леоніда Андрійовича від неоголошеної війни в Афганістані. Але він відчуває свою особисту причетність до неї, зберігає в пам’яті події тієї буремної доби в історії країни. Фотоальбом для нього, як безцінна реліквія, пов’язаний зі службою в чужій країні, з її традиціями, релігійним укладом, уподобаннями людей-горян.
Він виконав свій святий обов’язок перед власною державою. Миротворча місія також зробила свій відпечаток у його житті. Як учасник бойових дій Л. А. Романюк заслуговує того, щоб і про нього знали й пам’ятали. Адже це наша історія з нелегкими людськими долями.
І як зазначила якось на зустрічі із ветеранами праці, учасниками бойових дій на території інших країн, дітьми війни нашого первинного осередку, педагог-організатор місцевої школи Тетяна Ящук, що «ми шануємо подвиг воїнів-афганців і завжди пам’ятаємо про загиблих їх побратимів, наших земляків, котрі героїчно виконували свій військовий і громадянський обов’язки. Низько вклоняємось батькам і матерям, які виховали синів-героїв».
Ці щирі слова цілком заслужили Юрій Васильович Дем’янюк і Леонід Андрійович Романюк. Бо ж у їхньому молодому житті була війна.
Володимир ПОЛІЩУК,
заступник голови первинної
ветеранської організації с. Волиця.
Андрій РУДЮК, журналіст.
Серпень, 2020 року.