Сини також

плачуть…

Мама… Рідненька матуся – наймиліша, найкраща за все на світі! Скільки сліз за всі віки неволі пролили матері України за своїх синочків, які клали голови за її свободу! Найвища, найглибша, найширша, найдовша на світі братська могила України! Скорботний острів серед солоного моря материнських сліз…
Як в густому тумані, трохи пам’ятаю початок війни 1941 року. Високо в небі пролетіли літаки, край села впали дві бомби. За ними, трохи пізніше, наближався рев моторів, почалась стрілянина. Ми з мамою заховались, не встигнувши забрати в хлівець корову, що була припнута край городу на лузі. Мама глянула у вікно - впала корова. Прибігає сусід:
- Домко, в твоєму житі солдат стогне, просить води, кличе маму!

Зігнувшись, схильці побігли обоє – понесли воду, але було вже пізно… Молодий солдат вже непритомний ледве-ледве важко дихав, вже не чув, як йому змочували вуста, чоло. Ще чути було, як в його пробитих грудях клекотіла кров. Рука сіпнулась і з закривавлених грудей сповзла на землю - серце зупинилось. Під голову підмостили жито, закрили потускнілі очі, що дивились в небо, руки поклали на груди. Вернувшись, мама дала сусідові рядно і він накрив тіло хлопчини.
Вже німці були в селі, дали дозвіл і люди всіх вбитих синочків поховали в братській могилі. Моя мама з гіркими сльозами ховала чийогось, але вже свого прийомного( посмертно) синочка, який кликав маму. А де ж твої рідненькі? Чи живі?
Вже дуже чітко, добре пам’ятаю березень 1944 року, коли німецька комендатура спішно тікала з нашого села – наближався фронт. І дуже добре, на все життя, запам’ятав по-весняному теплий травень того ж року : ми, гурт хлопчиків з нашого кутка, бавимось, кругом тихо - тихо, тільки десь в лугах на розкішних вербах вагітних купами кубел ворін, чути їхнє легеньке кар…кар…, а то іволга подасть мелодійний звук. І раптом чую лемент, голосіння моєї мами, кличе мене. Переляканий біжу, а мама мені назустріч з простягнутими руками, нагнулась, обняла, вся тремтить і голосить:
- Ай , Володю, синочку мій, наш Микола вбитий!... Десь бідненький просив води, довго лежав в полі. Може йому крук виклював очі. Сину мій, сину..! (Прийшла «похоронка»).
Я, як совеня, вчепився за маму – плачу. Як мені було страшно!
З тих пір пролетіло 76 років(!), а те пережите ще дитиною й досі перед моїми втомленими очима…
Пишу ці рядочки і так щемно на серці : я ж так мало був разом з мамою, так мало в житті допомагав її – в 17 років вилетів з її гніздечка. І ще не все сказав, що мав на серці.
Хтось з моїх дорогих краян – односельців, прочитавши мої рядки, обніме свою маму, яка поруч, інший хай завжди поспішає до своєї, щоб не спізнитися навік, а ще інший, як я, в гарячих синівських спогадах побуде зі своєю рідненькою…
Червень 1977 року. Мені минуло 40 літ: прощаюся з моєю вистражданою, зболеною жорстким життям, рідненькою матусею, яка відійшла у Вічність на 87 році життя. Коли домовину з неї виносили з хати – стояв сонячний день, погожий, тільки невеличка хмаринка висіла прямо над маминим городом, стояла мертва тиша. І раптом вдарив грім. Тільки один раз і все стихло. Якийсь, видно, був сигнал з Небес… Хмаринка на прощання витиснула з себе декілька поодиноких крапель дощу на город мами і на більше її небесних сліз не вистачило…
Всю дорогу на цвинтар сонечко дивилось на мамину голівку, гладило своїм промінням її щічки, аж поки над ямою віко навіки вічні закрило її…
Коли посипались перші грудочки землі на домовину, видаючи глухі звуки, а за ними вже гепнула велика груда, - я відійшов назад, хотілось закрити вуха. І знову відійшов ще далі, ніхто не помітив і я опинився за ровом цвинтаря в зеленому житі. І вже там дав повну волю своїм синівським почуттям, замішаних з гіркими солоними сльозами. Важке - важке життя моєї матусі, вдови «врага народа», колгоспної рабині, за ті короткі хвилини пролетіло в пам’яті і перед очима в тому молодому житі.
Закінчувався похорон. Ще чути було, як хлопці лопатами ляскали по землі, формуючи мамину могилку. Ще було чути чийсь голос:
- А де Володька, що так скоро пішов?
А я тихо сидів, перебираючи пальцями стебельця жита. Коли все стихло, встав, подивився на колишнє мамине поле, де починався наш незабутній ямпільський шлях, вже націлив пальці до стебельця і зав’язаним колосочком, щоб зірвати його і разом з волошками покласти на мамину могилу як згадку про почорнілі, рятівні від голоду, житні колосочки, які збирав, як мамині сльози, на серпневій стерні колгоспного поля.
Але не вирвав я того колосочка, зберіг йому життя – мама з могили спинила мене, нагадала мені, що і я колись також був тонесеньким колосочком в зародиші… І я жахнувся, затерп: так, ніщо - ні важка праця, ні солоний піт на жнивах, ні довжелезні норми буряків, викопування їх, тонни обрізаних в холодну пізню осінь, тачки з ними до кагат, вже в морози навантаження їх на вози, на машину -полуторку, що була одна в колгоспі, ні важкі дерев’яні цебрики з глиною, принесені під хату, до хлівця перед зимою, щоб заліпити дири від щурів, тріщини – ніщо (!) з того всього не змогло витиснути мене, відірвати незаплановане мамине щастя, 13 дитину, останню дитину з надійного лона моєї матусі(!), - вона зберегла мене, народила, сама зав’язала мені пупця, насухо витерла,замотала в якісь лахи, поклала на запічку біля печі, накрила рядном і я заснув.
А сама, впорядкувавши себе, взялась варити вечерю – скоро з млина приїде Іван, тато мій, змерз, голодний…
Мої батьки, мов голуби, в нерозлучній парі воркутіли, тішились своїми діточками (а їх виросло восьмеро, зі мною разом – тринадцятим). Але двоголовий орел-стерв’ятник вбив голуба і голубка без нього жалібно воркотіла аж до 1977 р, переживши його на 39 років.
Як бувало до того часу, по разу чи по два на рік, починаючи з 1954 року я не йшов, а 23 роки літав з Лановець додому, до тої білої-білої голубки. І ту відстань я легко можу підрахувати. А ось відстань від мого синівського серця до могилки моєї рідненької матусі я не порахую ні-ко ли!..
Після страти катами тата в 1938 році, мама сама вигодувала мене, малого. А вже пізніше, з допомогою старших сестер, братів, швагрів, маминих невісток, виростили мене. Я став юнаком в пошитих мамою штанцях з полотна, сорочці. У школі гарно вчився, щоб Там мій тато пишався мною, своїм найменшим синочком-сиротою. Дуже хотів навчитись малювати, щоб зробити портрет тата. І моя мрія здійснилась.
За все-все, мамцю, дякую Вам!
Спочивайте з Богом, моя рідненька матусю! Там з своїм мужнім Іваном, моїм рідненьким татком, доглядайте Райські Сади! Я ж тут, на землі – ваш надійний Постамент!

P.S.
Пролетіли, прошуміли роки… А я й досі частенько перед сном виходжу на наш затишний дворовий балкон, через гілля старих грабів на подвір’ї дивлюсь на високе-високе зоряне небо, А на мене завжди дивиться далека яскрава зірка моєї мами… Перед сном молюсь і вона чує мою молитву, моргає мені з Божих космічних глибин…
Глибокий вечір, тихо в оселі, на вулиці. Всі мої вже сплять, лягаю і я. Притискаю до подушки одне вухо, друге накриваю і чую: десь в голові блукає голос моєї матусі, такий лагідний, такий земний… А то з’явиться її худеньке личко і зразу ж зникне.
Непомітно поринаю в сон, а невитерті сльози на ранок висихають самі…
Сини також плачуть… Навіть у свої 83…
Володимир Блюсюк,
Травень 2020 р.

Вірші, що крають серце

Ганна Чубач
Ні на світанку, ні по обіді,
Марно її виглядати,
Ой, не приїде…
Вже не приїде!
В гості натомлена мати.
Свято жіноче, квіти весняні –
Все, щоб людині радіти,
Спогади милі, спогади давні –
листя торішнє на вітах.
Ой, моя доле, сядем край столу,
Тут, де матуся сиділа,
В самому серці вибухне болем
Пролісок білий.
Хтось засміється, хтось засумує.
Я зажурюсь:
«Не приїде!»
Пролісок в’яне:
«Чую, ой чую…
Ні на світанку…
Ні по обіді»

…Полем широким
Бігли дороги.
Їх наздогнала стежка з села,
Та, що із дому,
Та, що від мами,
Та, над якою мальва була.

Василь Богачук
Стала мати вночі край вікна –
Защеміло в очах мимоволі,
Задивилася мовчки вона
На вершечок тополі:
Сплять з лелекою лелі малі,
Сняться хмари їм білі – білі, ..
Доти з матір’ю, доки в кублі,
Доки мрії безкрилі.
Колихала дітей і нема,
Розлетілись, хто нижче, хто вище.
А тепер серед ночі сама
сиву тугу колише.
Де ж ви, сини - силачі?
Хоче мати від вас не багато:
Кличе, кличе сльозою вночі –
Хоч приїдьте на свято!
Стала мати вночі край вікна,
Білить місяць, побілені коси,
І ховає під вії вона
Крик очей безголосий…
Сплять з лелекою лелі малі,
Сняться хмари їм білі- білі…
Доти з матір’ю, доки в кублі,
Доки мрії безкрилі.