Нинішня газета «Життя Теофіпольщини» мала свою попередню назву – «Червона зірка», якої позбулась в перші роки проголошення Незалежності України. За весь час свого існування районка виходила у світ не тільки завдяки творчому доробку працівників редакції, а й тих, хто написане переносив на паперові газетні шпальти. Це - працівники друкарень.
Хочеться сьогодні хоч коротенько розповісти про людей поліграфічних професій Теофіпольщини, з якими мені довелося працювати не один рік. А щоб було зрозуміліше, звернусь до конкретики.
На початку 1982 року до мене звернувся начальник Хмельницького обласного управління у справах видавництв, поліграфії і книжкової торгівлі Сергій Володимирович Севастянов з пропозицією: оскільки я, окрім журналістики, непогано обізнаний і з поліграфією (бо свого часу я працював у Київському видавництві «Радянська Україна»), то щоб очолив колектив Теофіпольської районної друкарні, яка перебуває у вкрай неприглядному виробничому стані. І у трудовому колективі не зовсім товариські стосунки між людьми, хтось там щось «колотить»… Словом, треба негайно виправити становище. Та й саме приміщення вимагає капітального ремонту…
А щоб я все це виконав і при цьому мав стимул заохочення, то Сергій Володимирович пообіцяв своєрідну винагороду: замінити мені однокімнатну квартиру, де я мешкав із сім’єю, на трикімнатну в новобудові. Ну й скажіть, хто від такого відмовиться?!
Зрозуміло, стимул стимулом, але обіцяне вже мною також треба виконати. Насамперед, варто було налагодити товариські стосунки в трудовому колективі. Це, можна сказати, вдалося. Та й виробничі показники пішли, як кажуть, вгору. Санітарний стан у друкарні, особливо на робочих місцях, став привабливішим, а з людей зникли засмальцьовані спецхалати, жіночки примудрились навіть пришити вже до нових біленькі комірці. Багато-багато чого змінилося на краще. І люди наче омолоділи, зарядились почуттям відповідальності за доручену справу.
З часом трудовий колектив одностайно вирішив зробити капітальний ремонт виробничих цехів, після чого в Теофіпольській районній друкарні вперше за її існування було проведено обласний огляд-конкурс на кращого складача ручного набору. Такий професійний захід ще більше підняв трудове натхнення в наших поліграфістів. Та й одне з призових місць у конкурсі також було в місцевих спеціалістів. Люди переконувались в тому, що успіх кується у злагоді, завжди гуртом. І в тому його сила.
Не можна сьогодні не згадати теплим словом ветерана праці, колишню верстальницю, котра компонувала поліграфічний набор у сторінки газети згідно поданого редакцією макету, Зінаїду Маринчук. Вона завжди старалася технічно грамотно виконати верстку, щоб «Червона зірка» приваблювала читача не тільки змістом, а й оформленням. До речі, її сумлінність у праці старались наслідувати всі ті, хто після виходу З. Н. Маринчук на пенсію займав цю надто відповідальну посаду верстальника сторінок газети. А це, насамперед, Світлана Міходуй (вона й на тигельній друкарській машині вміла працювати високопродуктивно), Ольга Квасюк, Марія Філімонова, Валентина Данік, Тетяна Байдюк… Та що тут казати – всі складачі ручного набору, ставши на місце верстальника, прагнули показати зразки професійної майстерності. Варто назвати імена цих невтомних трудівниць: Тамари Кременськової, Зінаїди Шмагай, Людмили Цвігун, Лідії Калантай, Світлани Хвалик.
Ноту трудового суперництва охоче тримали друкарі Микола Черній і Світлана Карпова, даючи «Червоній зірці» дорогу у світ. Восьмитисячний тираж газети тричі на тиждень потрапляв у поштові скриньки передплатників Теофіпольщини. Чому такий високий показник тиражу? – запитаєте. А тому, що в ті часи керівники підприємств, організацій, колгоспів, установ тримали під своїм контролем передплату періодичних видань, фінансово сприяли тим, хто мав певні труднощі в цій кампанії. Ветеранам війни і праці, певним категоріям пенсіонерів робили передплату безкоштовною. І поштові відділення зв’язку (а їх було в районі аж 27), до речі, були укомплектовані листоношами, які розносили періодику, листи та грошові перекази й після заходу сонця. Такі вже були тоді неписані правила і почуття відповідальності за доручену справу.
Даруйте, шановні, але ми трішечки відхилились від основної теми – поліграфії. Так ось, вище згаданий друкар Микола Черній за роки роботи виховав не одного свого послідовника у цій професії. Серед них – і Світлана Карпова, і Вікторія Кириленко, і Петро Довганюк. Микола Петрович був неодноразовим учасником обласних конкурсів-оглядів на кращого за професією, посідаючи там не останні місця серед колег. А ось на цьому знімку я вручаю М. П. Чернію Почесну грамоту вже за багаторічну бездоганну працю. Радіють за нього – дружина, лінотипіст Марія Черній, складачі ручного набору Ольга Квасюк і Людмила Цвігун, друкар Євгенія Тримуд. Тут похвалюся, що десь через десяток з лишком років Ольга Іванівна Квасюк стала моєю щирою свахою, а для моєї доньки Наталі – доброю і ніжною свекрухою.
Коли я вже згадав тут лінотипістку Марію Черній, то треба сказати, що я її знаю ще з прізвищем Марія Барчук, коли вона після Львівського професійно-технічного училища проходила виробничу практику в Білогірській районній друкарні. Привітна, скромна – вона завжди вміє знайти взаєморозуміння з людьми. Тому, вже працюючи в Теофіполі, Марія Іванівна залюбки трудилася з колегами Ольгою Бровіною, Лідією Мельничук, Іриною Борейко була здібним наставником для молоді. А для читачів поясню, що то за така професія лінотипіст. Це працівник друкарні, який на спеціальній поліграфічній машині складає текст, точно і грамотно відтворюючи зміст редакційного оригіналу. Продуктивність роботи лінотипіста залежить від кваліфікації і досвіду, вміння працювати швидкими темпами. Бо лишень однісінький неправильний натиск пальця на клавішу і в тексті – помилка. Ось так!
А щоб не забути, то нагадаю, скажу про процес роботи складача ручного набору, Це теж дуже копітка праця. Треба бути надто зібраним, уважним, щоб ручним способом здійснювати один з етапів підготовки поліграфічних форм. Сюди входили не тільки газетна продукція, а й бланкова (тим більше – в минулі роки). Каси шрифтові (або ж ще їх називали касо-реали) мали 95 гнізд для великих (заголовних) і малих літер, цифрових і розділових знаків тощо. І складач їх мав знати напам’ять, працюючи ніби наосліп, обираючи потрібну літеру чи розділовий знак. Практично колись на складачах ручного набору й трималася сама друкарня, бо без їхньої праці – все було б на нулю. Отакенько!
Коли вже мова пішла про шрифти, то чим більший їх вибір був у друкарні, то тим кращими могли бути у поліграфічному вигляді і газета, і бланкова продукція. Тому ці шрифти треба було замовляти на Харківському заводі, попередньо заплативши туди чималенькі кошти. А їх, оті кошти, треба було мати. Тому я так зосереджено розглядав шрифтові можливості підприємства, зафіксовані на рекламному бланку для замовників (клієнтів) друкарні. Треба ж діяти так, щоб було не тільки дешевше, а ще й в подальшому – гарно виглядало віддрукованим на папері.
Я ще не всіх назвав спеціалістів друкарні того далекого часу. Гарно трудилась на автоматизованих машинах різальниця паперу Ніна Бровко разом у співпраці із завідуючим складом Віктором Соботюком. Все в них виконувалося згідно спеціальних стандартів у поліграфії.
Бездоганно виконували свої щоденні службові обов’язки техпрацівниці Марія Вдовійчук та Ольга Чупріна.
Лише зараз назву прізвище бухгалтера друкарні Ганни Тримуд. Чому наприкінці? А тому що саме в підсумку бухгалтер проводить усі фінансово-господарські розрахунки підприємства, де вочевидь відображаються всі наші трудові здобутки, якісь можливі упущення. І всьому цьому вона давала лад, була на непоганому рахунку в обласному управлінні преси.
У колективі друкарні працювали й молоді дівчата. Отож, друкарка Світлана Карпова вирішила вийти заміж за Миколу Сковородніка з Мар’янівки, котрий освідчився їй в любові. Наречена з калачами запросила друкарню і редакцію на своє весілля, про що свідчать веселі світлини.
Одночасно з натхненною працею поліграфісти не забували і про змістовний, цікавий відпочинок. І не тільки для себе, а й членів своєї сім’ї. Хто з дітьми, хто з онуками побували, наприклад, з екскурсією в Києві, відвідавши там деякі історичні місця, атракціони, зоопарк, біля брами якого ще й зробили фото на добру згадку.
І вже наостанок скажу, що сподівання начальника Хмельницького обласного управління по пресі Сергія Севастянова я, як керівник друкарні, виконав. І виконав завдяки не тільки своїм зусиллям, а й завдяки по-новому налаштованому трудовому колективу поліграфістів. Адже успіх кується гуртом. Та ще попросив я тоді практичної допомоги і в начальника Теофіпольського виробничого управління житлово-комунального господарства Івана Юліановича Довгошлюбного, директора цукрового заводу Вікентія Андрійовича Походощука і його головного бухгалтера Пилипа Васильовича Василюка, директора Гвардійського заводу «Маяк» Володимира Пилиповича Василюка, головного інженера ПМК-10 Йосипа Леонідовича Гаєра, начальника міжколгоспбуду Миколи Андрійовича Кухаря, начальника ПМК-252 Едуарда Анатолійовича Чернецького, директора газконтори Петра Григоровича Вільшинського, начальника дільниці «Сільенерго» Володимира Федоровича Якимчука, начальника рембуддільниці Івана Костянтиновича Танчука, директора Базалійського профтехучилища Василя Дем’яновича Писарука та чимало інших керівників. Ніхто не відмовив. Допомогли. І тепер, завдяки отим зусиллям гурту людей, ця будівля ще довго служитиме не тільки редакції (бо друкарня вже ліквідована), а й іншим структурам, що там приживаються.
А щодо мене, то я обіцяну добродієм Севастяновим квартиру отримав, за що щиро вдячний. Попрацював я тоді директором друкарні ще кілька років і, як було й домовлено, знову перейшов на журналістську ниву.
Володимир РУБАШЕВСЬКИЙ,
колишній директор Теофіпольської районної друкарні, член Національної спілки журналістів з 1980 року