Все своє трудове життя Іван Іванович Гуль з Лідихівки шоферував. Спочатку в місцевому господарстві, останнім часом – у мехзагоні Теофіпольського цукрового заводу. Просто лежала душа в нього до цієї справи. Завжди автомобіль у нього був справний, доглянутий, чи то вантажний, чи «Волга», чи КАМАЗ у мехзагоні. Ніколи не потрапляв у ДТП, бо завжди дотримувався правил дорожнього руху, поважав інших водіїв, обирав безпечну швидкість. Україну з’їздив вздовж і впоперек. Ще ж має гарну вдачу – спритний, кмітливий, товариський, веселий, з почуттям гумору.
З дружиною Інною Леонідівною жили дружно, давали раду в домашньому господарстві, виростили двох розумних, хороших дітей Лесю та Андрія. Леся закінчила Вінницький медичний університет, працює лікарем у Шепетівці, вже й потішила батьків внуками Арінкою та Артемчиком. Андрій здобув вищу освіту у Національному Університеті водного господарства та природокористування в Рівному, працював на АЗС ТОВ «Подільське».
Аж тут почалася повномасштабна війна російської федерації на знищення нашої незалежної України. Було Івану Івановичу вже 56 років. Був резервістом, адже строкову службу служив в Латвії в ракетних військах протиповітряної оборони.
- Хоч мав вже слабкий зір, - розказує, - знав, що й мені принесуть повістку, був до цього морально готовий. У січні 2023 року, як йшов мені вже 57-ий рік, був мобілізований. Навчання проходив на Львівщині, в навчальному центрі Державної Прикордонної Служби України. Був я там найстарший серед молодих хлопців, ганяли нас добре, бо готували як штурмовиків. Але я пройшов це випробування, в мене навіть був найкращий результат по стрільбі. І надавати першу медичну допомогу навчився, накладати турнікети, дуже сильно мені це пригодилося. Також опанував знання з експлуатації реактивних систем залпового вогню. Так я став водієм, солдатом 15-ого мобільного прикордонного загону «Сталевий кордон». Далі 9 місяців ми були на Харківщині, визволяли окуповані території, Ізюм, Вовчанськ. Я на вантажівці «Вольво» шведського виробництва підвозив снаряди, БК, воду, продукти, все необхідне нашим артилеристам та піхотинцям. Це дуже потужна, надійна, проста в керуванні машина, важить 13,5 тонн. Але як вже застрягне в болоті, треба її відкопати лопатою. Або витягнути танком. Але там орки постійно стріляють – гарматами, ЗРК, скидають КАБи, дрони дзичать, як мухи, вони ж на оптоволокні, РЕБ їх не бере. На війні все залежить від командирів, і мені дуже пощастило, що в нашому підрозділі, на нашій заставі хороші командири, зовсім молоді хлопці, по 22-23 роки. Бо вони переживають за кожного бійця, не віддають тупих наказів. І в нас ще не було жодного загиблого, а лише поранені, та всі одужали.
Після Харківщини учасник бойових дій, вже старший солдат Іван Гуль перебував на ротації на ПМД на Хмельниччині, а з грудня 2024 по червень 2025 року виконував бойові завдання на Сумщині. І якраз тепер отримав 15-денну відпустку. Цими днями ми з ним і зустрілися. Пережив боєць дуже багато, здається, такий сильний, мужній, досвідчений чоловік, а розповідаючи фронтові історії, тремтіли у нього сльози на очах, дрижав голос.
- Тепер я справді знаю, що найстрашніше – це війна, - з болем промовляє, - що довелося бачити, як лютий ворог пре і пре, бо в них – така сила силенна, стільки техніки, стільки народу, і що вони просто все знищують, рівняють з землею. І коли ти виїжджаєш на завдання, не знаєш, чи повернешся. Чи по тобі вдарить снаряд, чи уламок керованої авіабомби, чи на тебе скине вибухівку дрон. Але Бог мене милував, ще й ніколи бронежилет не одягав, бо заважає мені керувати автомобілем. Хоч командир свариться. Але за час перебування в зоні бойових дій я вже зробив 80 виїздів. Дуже пишаюся тим, що вивіз чотирьох важкопоранених мінометників, молодих хлопців. Ніяк не можна було їх забрати з поля бою. Коли ж це вдалося, наклав їм турнікети, а вони, бідненькі, кричали від нестерпного болю. Довіз їх до найближчого евакопункту, там вже їм надали медичну допомогу, вкололи знеболювальне. Вони лікуються в госпіталі, поправляються, я з ними на зв’язку. Ми тепер, як рідні.
Минулого року ряди «Сталевого кордону» поповнив і його син Андрій. Сталося це через систему рекрутингу, добре, що вона запроваджена, що боєць може вибрати собі спеціальність, підрозділ, де буде служити. Навчання пройшов у Черкасах, також став водієм, але Андрій, оскільки має вищу освіту, вже молодший сержант. Служить на сусідній заставі, але живуть з батьком в одній казармі.
- Я дякую всім, хто підтримав мене та наш «Сталевий кордон», - каже Іван Іванович, -це голова правління Благодійного фонду «На благо України» Вадим Лейві, виконавчий директор ТОВ «Україна-2001» Олександр Камінський. Вже двічі виділяли та відправляли «новою поштою» необхідні запчастини та матеріали для ремонту автотранспорту. Також дякую своєму другу, інженеру відділку ТОВ «Україна-2001» Юрію Сторожуку, керівнику відділку ТОВ «Україна-2001» Олегу Січкарю за сприяння у придбанні оптичних фар для наших автомобілів. Дякую моєму хорошому другу, волонтеру із- Заруддя Володимиру Яцюку, часто телефонує, підтримує мене. Дуже дякую моїм дорогим сусідам, які допомагають моїй дружині по господарству, адже є корова, а це сіно, буряки, жом, - це Анатолій та Тамара Поліщуки, Анатолій та Руслана Байдюки, Олександр та Лариса Черняки, Володимир та Аліса Павлюки.
Ще в навчальному центрі старшина жартома придумав бійцю Івану Гулю позивний «Малюк». Бо ж найстарший на своїй заставі. Виявилося, що ж і дуже сумлінний та відповідальний. Тож отримав від керівництва ДПСУ медаль « Відмінний прикордонник». Йде йому від 21 травня шістдесятий рік. Настрій у нього бойовий, ворога треба розбити, вигнати з української землі. Є йому кого захищати: найкращу на світі Вітчизну, рідний край, милу серцю Лідихівку, свою родину, кохану дружину Інну Леонідівну, доньку Лесю з чоловіком Святославом, улюблених онуків – розумничку Арінку, милого бешкетника Артемчика. І в тому числі сина-воїна Андрія. Щоб ніколи вони більше не зазнали війни. Щоб жили в мирі, в спокої, в щасті, у квітучій, вільній Україні.
Галина Тебенько