Йде війна, не видно їй кінця. В кого хтось воює, той знає, що нема в батьків спокою ні вдень, ні вночі. Тремтить душа, на серці тривога, бо ж на фронті справжнє пекло. Та й вже скрізь, не тільки на передовій, нема безпечного місця. Але надіємося, молимося, що таки настане перемога, мир та спокій, буде якесь життя без війни.

Як більше двох років тому мобілізували нашого сина Володимира до Збройних Сил України,  то ми постійно йому щось купляли, то форму, то берці, то рукавиці, то теплу білизну. Та й продукти не раз висилали. І до волонтерів доводилося звертатися, бо на наші пенсії не розженеся. І в Хмельницький, і до Гуманітарного штабу Теофіпольщини. Та й за свої гроші хлопці купують все, що треба. Чогось в нас так.

З час служби був Володя чи не на всіх напрямках, не був лише на Херсонському та Миколаївському. Що довелося нам пережити, словами не розказати. Тепер перебуває на реабілітації, лікується. Але час біжить, треба повертатися в частину.

І от зателефонував, каже, треба спальний мішок та каремат. Звернулася я знов до Гуманітарного штабу Теофіпольщини. І одразу відгукнулися Андрій Петринюк та Наталія Гонюк. Бо якраз в них  на  складі були спальні мішки, а каремат Наталія закупила за кошти донатів. І все це передала мені надійною людиною.

Як приємно, коли відгукуються небайдужі, у яких також за когось болить душа. Які роблять все можливе, аби підтримати ЗСУ. Бо ж дуже багато тримається на волонтерах. То ж разом – до перемоги!

Неля Воронюк, село Гаївка