Такий шлях пройшла переможниця Міжнародного літературного конкурсу «Коронація слова» Тетяна Редько (Квасюк). Нещодавно на рідній Теофіпольщині вона презентувала свій гостросюжетний роман в чотирьох книгах «Журналістка. Покоління Х». У Новоставцях, в сільському будинку культури її зустрічали короваєм, з ведмедиком та оплесками.

У Новоставцях закінчила Новоставецьку школу із золотою медаллю, з відзнакою закінчила факультет журналістики Львівського Державного Університету імені Івана Франка. Живе та працює у Вінниці, вона талановита, успішна журналістка, стала одним із засновників незалежної медіа-корпорації «33-й канал», вона редактор найтиражнішої газети в Україні «33-й канал», співзасновник видавництва ТОВ «Регіна ЛТД». І ще й вже десять років пише книги. А написати книгу – це титанічна праця.

Найперше, це була дуже тепла, зворушлива зустріч з земляками, бо ніколи Тетяна не забуває свій рідний край, рідне село, родину, друзів. І саме тому обрала Новоставці місцем першої презентації свого роману, хоч спочатку це могло відбутися у Вінниці чи Києві. Тож її розповідь про свій чотиритомник перепліталася зі справжньою фейєрією незабутніх спогадів про дитинство та юність, батьків, вчителів Новоставецької середньої школи, родину, друзів, односельців.

Отож, у вересні 2023 року роман Тетяни Редько «Журналістка. Покоління Х» у двох книгах «Мрія» та «Син» отримав диплом найпрестижнішого недержавного українського літературного конкурсу «Коронація слова» за кращу журналістську сагу. Дві наступні книги – «Спецпропагандисти – кілери війни» та «Столиця неба» були написані вже під час повномасштабного вторгнення російської федерації. Вони про реальні події, про долі Героїв України, це воїни, пілоти, розвідники, журналісти, волонтери.

• Мій роман присвячений загиблим Героям, їх батькам, воїнам, які боронять нашу Вітчизну від страшного, лютого ворога. Про що він? Про кожного з нас, народжених в СРСР, - розповідала Тетяна, - про перших незалежних українських журналістів. Моя героїня обирає професію журналістки, щоб служити правді. Сумлінно цьому навчається на факультеті журналістики університету у Львові. Але її червоний диплом стає приводом для відбору до засекреченого військового вузу розвідки, що в Москві. Там робили все, щоб вона стала офіцером спецвійськ ГРУ. Ліпили з неї спецпропагандоску – теперішніх скабеєво-симоньянш. Але журналістка присягає Україні. Обирає правду і стає першою жінкою, засновником незалежних ЗМІ в країні. Щоб не служити цій імперській брехні, а викривати її…Вже під час війни як знавець і викривач цієї таємної пекельної кухні ворога героїня стає особливо небезпечною для окупантів. Тому потрапляє у список для ліквідації. Бо повідомляє світу, що ось та вся так звана кисельово-соловйовщина, ткачовщина в рясах, режисура і культура в рф є не точка зору чи думки людини, а озвучені методички спецслужб во­рога. І ці люди, офіцери спец­військ, «кроти», заслані в усі публічні структури, щоб працювати «під прикриттям». І ці масові кілери слова не лише розставлені на ключові публічні пости та у ЗМІ рф, але й як агенти впливу входять до таємної сітки замаскованих в Україні та всьому світі спецпропагандистів Кремля. І це справжні слуги сатани, яких навчили, як професійно використовувати брехню, щоб зомбувати маси. Вперше у світі я розкриваю кухню зсередини цієї засекреченої професії – і що це за вузи, де готують таких офіцерів спецвійськ рф. Втомились від офіціозу? Так, це ж роман. І тому в ньому багато любові і пристрасті. Є і принц Катару! Чи стане журналістка його третьою дружиною? Якщо навіть ненадовго? Як думаєте?… Героїня палко кохає. Але її не оминають підступні зради. А ще вона сама добровільно відмовляється від великого кохання. Чому? Моя героїня має чимало закордонних відряджень, тому потрапляє у далеких країнах в неймовірні історії. Герої мого роману виховують дітей для радості та щастя, патріотами незалежної України…Журналістка залишається в Україні і власними очима споглядає та відтворює війну, щоб світ знав про неї правду. Але і війна не зупиняє життя, бо кому, як не журналістці, ставати свідком неймовірних історій. Багато з них не лише про розвідників, яким стає її син, але й про пілотів, бо ж живе і творить у столиці неба. У творі червоною ниткою проходить історія родини журналістки, багато хто з якої живе в рф. Тут показано на реальних долях, як рідних людей по крові, однокласників, однокурсників та колег розколює ця тектонічна плита між добром і злом. Хто із них виявляється інфікований рашизмом і йде воювати проти України. Є і трагізм. Та більше віри і любові! Бо ми переможемо! Бо перемагає Бог! А він є правда.

Письменниця наголошувала, що роман не є автобіографічним, хоч деякі краплинки її біографії знайшли у ньому відображення. А ще з великою любов’ю згадувала про рідне село – колиску свого дитинства, кумедні ситуації, в які потрапляла, бо ж змалку проявляла вільнолюбивий характер. Про  своїх батьків Антоніну Миронівну та Василя Сидоровича, які передали їй свої найкращі чесноти – наполегливість, сумлінність, цілеспрямованість, навчили ніколи не здаватися, поважати, любити людей.  Про свій перший клас у старій школі на другому поверсі, про першу вчительку Олену Лук’янівну Патлай, яку залюбки бігли зустрічати і нести до класу її сумку з зошитами. Про улюблену вчительку української мови та літератури Ганну Романівну Верхогляд, яка й ще була улюбленим класним керівником. Саме любов до її предмету, грунтовні знання з української мови та літератури визначили її професійний вибір.

• Хоч мої батьки радили мені інше,- усміхалася, - тато казав, що треба йти в інститут нафти й газу, тітка й дядько – щоб навчилася робити ковбасу, був же тоді дефіцит товарів та продуктів. І от я зі своєю золотою медаллю поїхала вступати на журналістику до Київського Державного Університету імені Тараса Шевченка. І - перший екзамен твір пишу на «чотири». Пережили ми дуже сильно, але я вже знала, що потрібно мати два роки колгоспного стажу, тоді будуть більші шанси. Повертаюся додому, рік працюю в колгоспі, організовую молодь, заробляю стаж. Оскільки ще з п’ятого класу на літніх канікулах робила на зернотоку, дописали мені цей час до стажу. І от їду я вступати на факультет журнілістики вже до Львівського Державного Університету імені Франка. Вступаю, з головою занурююсь в навчання, маю скрізь бути кращою.

І от дівчина з села отримує диплом з відзнакою, з однією валізкою їде працювати за направленням у Вінницю, в обласну молодіжну газету. Далі - навчання в Московському військовому інституті, де готують спецпропагандистів, агентів впливу. Але вже розвалився Радянський Союз, постала незалежна Україна. Тож повертається у Вінницю, як офіцер, приймає присягу на вірність Україні. Разом з соратниками по духу стає засновником перших незалежних засобів масової інформації, бореться за справжню свободу слова. Стажування проходить в Сполучених Штатах Америки в Гарвардському університеті, одному з найкращих у світі.  І знову невтомно працює.

Щирим та зворушливим був виступ директора Новоставецького сільського будинку культури Людмили Довжук (Братюк), її вірної подруги, однокласниці, куми, хрещеної мами сина Михайла. Пригадала, як навчалися в школі, ділилися дівочими секретами, яке тоді, в юності, було радісне, безтурботне життя. А Таня, хоч досягла таких вершин, не зазналася, залишилася такою ж простою, доброзичливою, завжди готовою прийти на допомогу. У подарунок, разом з художнім керівником будинку культури Оленою Щур, виконали українську народну пісню «Чом ти не прийшов».

Молодша сестра Тетяни Людмила Маринюк працює директором Новоставецького ліцею, за фахом вона вчителька української мови та літератури.

• Таня, як старша, завжди командувала,- ділилася спогадами, - ми, я і наш брат Вася, її слухалися, як вона сказала, то так мало бути. Вона для нас завжди була прикладом, як вона вже щось вирішила, то впевнено йшла до перемоги. І коли у мене були якісь важкі моменти у роботі, коли я їй жалілася, вона мене не втішала, а просто промовляла такі слова: а як ти думала, тобі важко, то покинь! І я одразу збиралася з силами і долала труднощі. Вона в нас боєць, ми нею гордимося.

Виступила і Неля Макарчук, добрі слова промовила про маму Антоніну Миронівну. Були сімдесяті роки, разом працювали на молочно-товарній фермі. Неля – дояркою, Антоніна Миронівна – зоотехніком, завфермою.

• Дуже хороша була людина, і строга, і добра, людяна, - казала, - колектив наш був дуже дружнім, завдання виконували на 100%. Мала Людочка до неї приходила, ми нею тішилися. Батьки такі хороші люди, такі й діти повиростали – розумні, талановиті.

Раділа Тетяна, що на презентацію її роману прийшов її родич по батькові Віктор Квасюк. Пригадав, які часи були за колгоспу: як треба було вкрасти додому хоч відро дерті, бо вдома не було зерна, щоб змолоти худобі. За племінницю дуже радий, хай Бог і надалі її допомагає.

Були ще на цій зустрічі багато зворушливих миттєвостей: як дівчатка-ліцеїстки вручили їй запашний коровай; як ведмедик Юрчик, плід СШП Новоставецького ліцею, подарував їй квіти; як  добрі слова про Антоніну Миронівну сказала Галина Фесун, а також 91-річна колишня завідуюча сільською бібліотекою Ольга Матвіївна Кривошеєва, передала свої вітання донькою, вчителькою ліцею Зоєю Рудою; як керівник поетичної студії при сільському будинку культури «Ліра» Світлана Кислюк вручила гості збірки поезій місцевих самодіяльних поетів; як патріотичну пісню про захисників України виконав дев’ятикласник Коля Маринюк. А ще дуже професійно провела захід педагог-організатор ліцею Наталія Шершун.

 Тетяна ж передала книги свого роману Новоставецькому ліцею та Новоставецькій сільській бібліотеці. Учням ліцею  щиро радить визначитися з вибором своєї майбутньої професії, щоб вона була до душі, була покликанням, хоббі, щоб в ній просто жити. У своєму виборі – служити правді – не помилилася.

Галина Тебенько