Мальовниче старовинне село Малі Жеребки. Засноване біля 1400 року, в XVII cтолітті належало князю Янушу Острозькому. Заповідна заплава річки Случ, два ставки, давній, ще панський ліс, а ньому залишки панського парку з екзотичними деревами. А ще 145-річна дерев’яна, без жодного цвяха, намолена церква. Райське місце, тиша, спокій, поки що тут співають пташки.
Правда, людей з року в рік стає менше, відходять за межу вічності старші, молоді практично не залишаються. Бо нема роботи, давно закрилася початкова школа, не так давно і фельдшерський пункт, на виклики приїздить фельдшер з Михиринець. Закрився і магазин, бо нема виторгу. Тож у селі проживає трохи більше 60 людей. Одне добре: літом 2023-ого ТОВ «Україна-2001», яке орендує земельні паї жителів, висипала відрізок грунтівки від села до ставка, який називають Лиманом. І тепер спокійно люди можуть виїхати через село Червоний Острів на Базалійську трасу. Це всього 5 кілометрів, а не 16 через Михиринці. Один раз в тиждень ходить автобус від селищної ради, ще ж до траси можна під’їхати автобусом, який возить людей на роботу в садок у Великі Жеребки Війтовецької громади.
Днями ми зустрілися з родиною Олександра Шевчука, учасника АТО, бійця Збройних Сил України, його дружиною Зоєю, старшим сином Володимиром, також учасником АТО, військовослужбовцем ЗСУ. Якраз батько та син добували відпустку, мобілізовані були ще 24 лютого 2022 року. Про цю сім’ю ми не раз писали, бо вони того варті.
Пішов вже четвертий рік з часу повномасштабного вторгнення, як Олександр Іванович на війні. Був під Вугледаром, Бахмутом, більще року був під Авдіївкою, прикривав Кінбурнську косу. Вже було кілька моментів, коли він мав загинути. От тільки-но відступився з одного місця, як туди прилітало. Та Бог його береже.
- Нема такого дня, щоб я не молився, - каже, - вірю, що молитва має силу. Хоч війна це велике страхіття. Коли на твоїх очах гине побратим, страшнішого вже нема. І тебе розриває від цього зла, від цієї несправедливості, бо гинуть кращі хлопці, яким би ще жити та жити. Але хочу сказати про таке: от останнім часом я тримаю оборону на Лиманському напрямку. Є там такий Серебрянський ліс, всі про нього знають. Там йдуть активні бойові дії, десятки тисяч гектарів цього лісу вже згоріло. Це жахливе видовище. Я народився та виріс у Малих Жеребках, я буквально виріс у нашому давньому лісі, наша хата була коло лісу. Мені вже 51 рік, я знаю тут кожне дерево, кожне дерево з панського парку. Тут у мене є своє святе дерево, на ньому проступає лик святого, коли я вдома, щодня приходжу до нього молитися. І от приїхав я у відпустку, бачу, чую, зрізають столітні дуби та ясени. Вивезли вже багато вантажівок деревини. Розумію, що треба опалювати школи, треба продати сировину, щоб заробити на зарплату працівникам КП «Теофіпольлісвод». Але до цього часу при усіх владах у нашому лісі не різали живих дерев, бо ж це заповідна зона. Звісно, треба прибирати сухі, хворі дерева, самоповал, але на тому місці одразу насаджувати молоді деревця. І доглядати їх, ростити, адже, щоб дерево виросло, щоб можна було його використати як сировину чи паливо, треба щоб приблизно пройшло років сорок. З 32 гектарів нашого лісу залишили 21 соту під заповідник, поставили вказівник. То що, решту виріжуть і залишать лише шкірку, як в Михиринецькому та Борщівському лісах? Ще ж ріжуть тепер, коли пташки сидять на гніздах, хоч всім відомо, що на це існує заборона. А вони кажуть, що воєнний стан і ріжуть, бо в них є лісорубні квитки, є такий наказ. От було б краще, якби селищна рада, благодійники з ТОВ «Україна-2001» облаштували у нашому лісі маршрути зеленого туризму, є ж поряд, на Лимані, ще й приватна зона відпочинку. Звісно, для цього треба треба порозчищати поросль, поприбирати гілки, сміття, облагородити наш ліс. А ми б у цьому допомагали.
Довго ми розмовляли з Володимиром. В ЗСУ хлопець вже дев’ятий рік. У жовтні 2015-ого, як було йому лише 18 років, пішов на контракт, служив 5 років, робив дуже важку, небезпечну роботу. Далі звільнився, вирішив жити в рідному селі, працювати на землі, берегти природу, надбання предків. Але все перебила повномасштабна війна.
- Ще 23 лютого нас з татом викликали у військкомат, мені дали повістку, - розказує, - але тато також вирішив йти; ми зібрали рюкзаки і вранці 24 лютого городами пішли в Михиринці, там нас чекав автобус. Але тоді нас пішло лише п’ятеро, нас двоє та троє учасників АТО з Михиринець. Більше з нових ніхто не пішов. Де я був за цей час: від Києва, Чернігівщини, Сумщини, Харківщини, Луганщини, до Донеччини. Був важкопоранений, думав, що вже не виживу, та повернувся в стрій. Все тримається на людях, на бійцях, на волонтерах. Мені пощастило з командирами, вони були на своєму місці, детально планували операції, берегли, вболівали за особовий склад. Дійсно, все залежить від командира. В армії лише 20 % фанатиків, і мені пощастило з ними разом воювати. Але цей кістяк зменшується, і заміни немає А вона має бути. І проблема не в ТЦК, по першій повістці нікого не забирають. Але якщо немотивовану людину висмикують, чи принесе вона користь, чи буде лише тягарем? Тому треба звертатися в рекрутингові центри, людина піде служити туди, коди вона хоче, на яку посаду, здобуде спеціальність, яку хоче здобути. Це реально працює. І це єдиний вихід з ситуації, яка склалася. Поповнення ресурсів повинне бути, бо чуда не станеться, ворог у рази переважає нас, і поки що не вдасться повернути втрачені території. А ще хочу звернутися до підлітків, до молоді, які сидять у Тік-тоці, отримують фейкову інформацію від російських пропагандистів: не ведіться на таке, отримуйте об’єктивну інформацію, з таких джерел як Цензор.нет, Українська правда, ВВС, Радіо Свобода. І про таке: звертаюся до місцевої влади, аби вона прозвітувала перед жителями села, куди, на які потреби пішли столітні-двохсотлітні дуби та ясени з нашого лісу? Представте документи, доведіть, що з того буде мати наше село, наша громада, що покращиться? Під час війни бережіть те, що маємо, а не знищуйте. І питання села, скільки б тут нас не було, завжди має бути на порядку денному! Чи ми потрібні тільки для того, щоб під час виборів віддати за вас свої голоси? Чи коли треба йти на війну? Бо ви ж не йдете, поховалися, розбагатіли, жируєте, хизуєтесь придбаними під час війни дорогими авто, будинками. Якщо маєте чесно зароблені зайві кошти, віддайте на армію, щоб люди не здавали останні копійки на автомобілі, дрони, РЕБи, тепловізори, без яких нам – ніяк.
Не може про це Володя говорити спокійно, бо його болить, бо несправедливість дуже сильно зачіпає.
Живуть Шевчуки навпроти давньої церкви Святої Трійці. Зоя Олександрівна, господиня, мама, дружина намагається не пропускати жодної служби. Бо ж нерви вже на межі, та й господарство все на ній, а ще надійний охоронець вівчарка Бой. Тож щиро молиться за своїх воїнів, за всіх, хто на фронті. Просить Матір Божу, щоб заступила та вберегла, щоб нарешті наступила перемога, настав мир та спокій.
- І ми віримо, знаємо, що так і буде, - наостанок каже Олександр Іванович, - тільки треба ще повоювати. Я щиро дякую моїм землякам, друзям, які підтримували та досі підтримують нас, це дуже хороші, справжні люди. Вірю, що таки буде толк в нашій громаді. Що все буде добре в нашого меншого Андрія, у 18 –ять пішов на контракт, три роки був в АТО, по 9 місяців сидів в окопі, два з половиною роки був на війні. Що все буде добре у Володі, що повернеться, здійсниться його мрія – викупить ще одне обійстя біля своєї хати та посадить на ньому свій ліс – ялини, сосни, червоний дуб. А скільки дерев ми з ним посадили, от на колишній оборі насадили липи, вже вони виросли, цвітуть, на узбіччі лісу посадили і червоні дуби. Хочу звернутися до жителів всієї нашої громади – садіть дерева, поливайте їх, доглядайте, де є трохи місця, садіть. Бо маємо і будемо жити, будуть рости дерева, будуть завжди співати пташки.
Галина Тебенько
