Саме такі слова впевнено можна промовити на адресу волонтерського осередку з Кривовільки з групи Наталії Гонюк з Новоставець, підрозділу Гуманітарного штабу Теофіпольщини. Бо ж ці люди, переважно вже поважного віку, невтомно трудяться, готують смачні домашні страви для відправлення бійцям-землякам на передову. Бо хочуть, щоб вони скуштували домашнього, запашного, щоб відчували, знали, що за них не забувають, вболівають, хочуть, щоб вони були ситими, щоб мали силу бити, виганяти ворога страшного з української землі.
Отож, живуть Юлій та Надія Вальчуки, Тетяна Вальчук та Олександр Паламарчук, Катерина Паранюк, Тетяна Сивак, Валентина Братюк, Наталія Братюк у Кривовільці на вулиці Джерельній. Тож всі – близькі сусіди, куми, друзі, всі перемішані. Головне – щирі українці, патріоти, вірять в перемогу України, підтримують героїчні Збройні Сили України.
Як все почалося, розказує Тетяна Вальчук:
Було це 6 січня 2023 року, звісно, до цього часу ми з моїм чоловіком Олександром Паламарчуком долучалися до зборів продуктів довготривалого зберігання, як могли, підтримували Збройні Сили України. І от прочитала я повідомлення Наталії Гонюк, ті дівчата в Новоставцях вже робили, готували та відправляли посилки на передову. І я її, кажу - можу голубці зробити, гречаники. Вона каже – роби. Поїхав мій чоловік в Теофіполь, купив капусту. Зробила я, Наташа приїхала, забрала. Так почалося. Один раз, другий, третій. Але що ж я сама, один же в полі з не воїн. Приходжу я в магазин, була якраз там тьотя Катя Паранюк, кажу, приходьте, будемо разом щось робити. Попросила і тьотю Валю Братюк, тьотю Таню Сивак, тьотю Надю Вальчук, ще Наталію Братюк. І вони приходили, ми разом готували, Наташа нам продукти привозила, ми свої приносили, всяко було. Але в мене трохи було незручно, треба було з хати ходити в літню кухню. І тьотя Надя запропонувала перейти до них, тут тепла простора веранда, поруч кухня, є ще холодна веранда, там ми складаємо все наготовлене. І так ми всі тут разом, допомагає нам і Юлій Григорович, що треба, надає, і муку, і свиней, і привозить, і відвозить. А мій Саша поросята коле, розбирає. Ще ж каже на нас – ви мої бджілки. Є замовлення, приходимо робимо, день два, три. Буває, до пізньої ночі треба робити. І ми будемо це робити, до самої перемоги.
Катерина Йосипівна Паранюк родом зі Святця. Вийшла в Кривовільку заміж, і тут пройшло її життя. Хоч сама невеличка, тендітна, 25 років пропрацювала в будівництві, в «Рембуддільниці», «Сільгосптехніці». Заробила мізерну пенсію, не пенсія, а одні сльози, а тепер болять, викручують руки, ноги, та треба ще хазяйство тримати, корову, бо як вижити?
От не знаю, навіщо тим багатіям ще й такі великі пенсії, - каже з серцем, - скільки ж людині треба? А чом би ті гроші та й не взяти та й не віддати на ЗСУ! Люди ж прості по гривні здають на дрони, на автомобілі, на сокири, лопати. То їм на все вистачає, а тим не вистачає? Що та за така в нас держава, справедливості нема ніякої! А от Таня нас організувала, ми хлопцям нашим помагаємо, щоб вони там, в окопах, могли щось смачненьке з’їсти. І я так тішуся, що й моя маленька частка в цьому є. Бо ж і мій син Олександр на війні. Робив дояром у Новоставцях на фермі, хоч не мав крепкого здоров’я, не ховався, визнали його придатним, 3 червня 2024 року забрали. На навчанні був в Рівному, в Старичах, був і на передовій, і в тилу. Хоч трохи вже сплю, а то ж не спала ночами. А як готували ми тепер на велике відправлення на Великдень, то я вдома, в печі попекла все – сало, черевину, м’ясо, паштет. І тачкою все привезла через дорогу. Воно в печі яке ж добре, хай тим нашим дітям, внукам також буде паска.
Тетяна Федорівна Сивак народилася та виросла в Кривовільці. Вийшла заміж у Святець, прожила там 30 років, робила на фермі. Знали її як дуже хорошу, справедливу, трудящу людину. А 15 років тому купила в Кривовільці хату, поруч зі своїм колишнім обійстям. А далі і чоловік сюди переїхав.
Виростили ми троє синів, - розказує, - всі вони, Роман, Богдан та Ігор були на війні. І навіть чоловік Анатолій. Тільки я одна не була. Пережили ми страшне горе, 2 січня 2021 року привезли нам трагічно загиблого сина Богдана. Як було вже АТО, пішов він на контракт на три роки, потім пішов на другий контракт. І от сталася така біда . І ми з цим живемо. І Роман був на війні. Повернувся з простудженими ногами, сиділи в окопах, утримували позиції, набиралося там води по коліна. Тепер наш Ігор на війні, вже три роки, був на Харківському, Сумському напрямках. Щодня прошу Бога, щоб захистив, охоронив. Тож залюбки беру участь у нашому волонтерському осередку, вірю в перемогу, хочу підтримати наших захисників.
Як закінчила Валентина Юріївна Братюк школу у 1974 році, одразу пішла на ферму, а через рік вже стала вручну доїти групу корів, і робила це 11 років. Всього на фермі проробила аж 44 роки.
Як прийшов до нас в колгосп Василь Корнійович Шуляк, - каже, - то ми вже вручну не доїли, а апаратами. То вже було трохи легше. А заробила на сьогодні я 3600 гривень пенсії. Зате руки болять, терпнуть, спасу нема. Але все нормально, тримаємо господарство, бо треба вижити. Ми тут всі тримаємо по дві-три корови, ясно, що треба трудитися, але нічого, аби закінчилася війна, настав мир. А мене дівчата покликали, і я йду. Бо як інакше, вони ж стоять там за нас, за кожного з нас. Я рада, що і моя невістка Наталія з моїм онучком Ромчиком також приходять готувати, більше рук, більше роботи.
Оптимістично налаштовані господарі хати Юлій Григорович та Надія Іванівна Вальчуки. Ну і що, що йде газ, світло? Все ж заради перемоги, хлопців треба підтримати, щоб наступив мир та спокій. Щоб більше ніколи не було війни, цього страшного жахіття. А відколи та війна почалася, Юлій Григорович, фермер, відомий у громаді благодійник, підтримує ЗСУ. Бере участь в благодійних акціях, які проводить ветеранська сільська організація, Новоставецький сільський будинок культури, надає цукор, гречку, овочі. Разом з сином Юрієм, з яким господарюють на землі, безкоштовно поремонтували з десяток автомобілів з фронту. А як почалася співпраця з Гуманітарним штабом Теофіпольщини, з Юрієм надали багато свиней для приготування домашніх страв для бійців-земляків.
А як інакше, - каже, - і складаємося, і донатимо. Я радий, що донатять на ЗСУ і мої діти Віталій та Галя з Польщі та Німеччини. Я проста людина, обробляю землю, щоб на ній заробити, треба добре потрудитися, даром нічого не дістається. Але віддам останнє, аби наступила перемога, аби запанував на нашій українській землі мир та спокій. І добре, що наші жіночки тут так організувалися, і я коло них. Ото вони все наготували, ми з Сашею Паламарчуком у вівторок відвезли на базу штабу у ТОВ «Подільське», там Наталія Гонюк зі своїми дівчатами все порозкладали у коробки, відправили Новою поштою. Хай наші хлопці смакують, хай відчують домашнє тепло. Якби в кожному селі таке було, то було б ще краще.
З цими світлими душею людьми говорили ми і про інше, про те, що болить кожного, хто вболіває з Україну. Коли вже якесь пуття настане, за державу ж образливо. Коли якась справедливість буде, коли вже щось буде для простих людей робитися. Бо вони наробилися на державу, а пенсію заробили курям на сміх. І з тієї пенсії ще донатять на перемогу. А багатим усе мало, і все робиться для них і під них. І нема цьому ні кінця, ні краю. До чого ж воно дійде?
Галина Тебенько
