Дякую своїм рятівникам
Пройшло вже трохи часу, як я захворіла на коронавірус та потрапила в ковідний госпіталь нашої Теофіпольської лікарні. Була у важкому стані, 9 днів лікувалася в терапії. Та досі не можу забути лікарів, медичних сестричок, санітарочок, які мене рятували. Що то вже за віддані цій нелегкій роботі люди! Я була просто вражена, як всі вони вболівають за кожного пацієнта, як вони ціле чергування весь час на ногах! Ще ж як їм у тих скафандрах вибути!
То ж від усієї душі дякую лікарям терапевтичного відділення Тетяні Войтович, Надії Стечишиній, які призначили мені ефективне лікування, переймалися станом мого здоров’я, щиро переживали за мене. Навіть важко віднайти слова вдячності медсестрам, настільки вони постійно були у роботі, бігали з палати в палату, ставили крапельниці, дивилися за ними, підтримували нас, втішали.
Навіть не мали хвилинки вільного часу, щоб перекусити. Це я про милих, привітних, доброзичливих Галину Ковбан, Юлію Кадай, Олену Іванів, Наталію Сацюк, Тетяну Михайлінчик, Людмилу Медведчук. Вони справжні професіонали, вмілі та невтомні, окрім цього, лікували й словом. Дякую і санітарочкам Оксані Іванюк, Світлані Квасюк, Марії Мочалюк, Олені Кравчук. Бо ж старанно виконували свої обов’язки, скрізь була ідеальна чистота, ставилися до нас, як до близьких людей. А ще нас добре годували, не знаю кухарів, та й їм щиро дякую, бо ж готують смачно. Дякую і волонтерам, адже аби харчування було калорійне, надають лікарні продукти.
Та чомусь ми ні разу не побачили директора лікарні Сергія Шкрабу, не зайшов до нас, хворих, не поцікавився, як нам тут, не спитав. Чи знає він, як медичний персонал відділення віддається роботі? Та чи відображається це на їх заробітній платі?
А ще я хотіла б сказати про таке. Раніше в Теофіполі була одна аптека, а тепер повно. І в кожній інші ціни на ліки. Ми, пенсіонери, змушені шукати, де можна купити дешевші ліки. Бо ж нашої мізерної пенсії ні на що не вистачає. Бо треба заплатити за комунальні послуги, купити ліки, адже ми весь час на ліках, найнеобхідніші продукти, навіть оселедця не можемо собі дозволити. Все життя ми робили, старалися, і нічого так і не заробили. А тепер просто виживаємо. То чи є справедливість?
Раїса Глов’юк, смт.Теофіполь
