Наша хата ніколи

не була з краю"

( 90 літ тому, 14 червня, побачив світ перший номер Теофіпольської  районки)

За нестримним летом часу якось мимоволі забувається оте дитяче прагнення «Ех, скоріше б вирости…». А коли вже голову наче сметаною обіллє, скрушно зітхається:

- І де вони, оті роки, взялися?
І, почувши, як Павло Соколов задушевно виводить «Скоро осень, господа», з іронією та водночас гірчинкою констатуєш, що ти вже переступив поріг своєї осені і саме час підбивати баланс. Особливо у переддень солідної ювілейної дати. А така небавом, посеред першого літнього місяця, завітає до нас - тоді виповниться дев’ять десятків літ з дня виходу у світ, себто дебюту першого номера районної газети Теофіпольщини. Відтоді видання стало головним літописцем, широкоформатним екраном багатогранного життя-буття нашого краю, хронікально-аналітичним центром громадськості та індивідумів і, за відомим висловом, не тільки колективним агітатором, а й організатором. Звісно, як і кожна, наша газета була продуктом свого часу, але завше орієнтувалася на головного замовника – читача.

Я не маю наміру висловлювати свої судження про періодичне видання в часовому вимірі, упродовж якого може прожити два цілком сформованих фізично і морально покоління від заснування. Чимало спогадів безпосередніх свідків давніх подій увійшло в анали історії, можливо, нові сторінки ще відкриють дослідники минувшини. Поведу мову про трохи більше як піввіковий відтинок часу, відколи тримаю тісний зв’язок з районкою та без гучних слів можу долучити себе до когорти творців того дива, що готується на редакційній кухні. Починаючи журналістську діяльність сількором у кінці шести- десятих. За третину віку в штаті редакції районки мені судилося пройти усі творчі щаблі кар’єрної драбини: очолювати відділ листів і масової роботи, сільського господарства, партійного життя, радіоінформації, соціальних проблем, працювати на посаді так званого начальника штабу – відповідальним секретарем, двічі очолювати творчий колектив газети, в тім числі й комунального підприємства «Теофіпольгазетадрук».

А ще було два роки праці зав. інформаційним та аналітичним відділом редакції телеканалу «Теофіполь».
Мабуть, у кожної людини є така мить, така віха, яка докорінно змінює і разом з тим окреслює новий, визначальний на тривалий період або й усеньке життя курс. Такою віхою для мене став спекотний серпень 1972-го, коли влився у трудовий колектив «Червоної зірки». Тоді ще застав приміщення старої друкарні, ручний набір ( буква до букви) та верстку. Тільки один Бог знає, скільки здоров’я і нервів забрала у колишньої, нині вже, звичайно, покійної Зіни Маринчук із Коров’я ота клопітка робота. Один необережний рух - і годинами верстана сторінка летить на підлогу… І починай спочатку. Ой, що було, то було…. Не у всіх вуха сприймали те, що вилітало із вуст верстальниці. А тодішні друкарі Анатолій Марценюк та Анатолій Мартинюк (нині покійний) терпеливо чекали, поки до друку дадуть зверстані сторінки і, вважай, дмухали на них, щоб бува чогось знову не сталося.
Тоді про районну газету, про що потім самому соромно було згадати, мав зовсім «зелене» поняття, а набутий досвід редагування в старших класах класної і загальношкільної, згодом – стінгазети колгоспу «Дружба» с.Ільківці видався зовсім смішним – просто примітив, бо ж масштаб і діапазон абсолютно не ті.

Наче сьогодні пам’ятаю: на злобі дня – завершення жнив і всенародна кампанія на підтримку «Думи про хліб» двічі Героя Соцпраці Гіталова. Це була не короткотривала акція, яких згодом не просто й перелічити, а таки справжній масовий рух за збереження найціннішого багатства держави. Й що примітно, ця кампанія ретельно планувалася, мабуть, кожною редакцією. Щодо наміток у роботі засобів масової інформації, то раніше планування було щотижневим і щоквартальним, а відносно визначних політичних подій – перспективним. Надалі вже стали звичними, скажімо, ювілейні переклички колгоспів. Під цю тематику відводилися цілі шпальти, а то й розвороти, а графіки подачі матеріалів контролювалися чітко. Тож зайве доводити, як це спонукало до самодисципліни. Подібне слід сказати й про інші тематичні сторінки, як от, «Вірність Вітчизні», котрі з успіхом тривалий час вів Павло Пасєка. Це вже дещо пізніше військово-патріотична тематика у ЗМІ поволі почала відходити на другий план. Очевидно, тому, що просто на очах ріділи ряди колишніх фронтовиків, які викували нам Велику Перемогу і їх сьогодні залишилося вже буквально одиниці. Чи, може, біднішою стала пам’ять молодших поколінь про наших героїв?
Якщо ж говорити про тему військово-патріотичне виховання сьогодні, то нинішній тижневик звинуватити у її відсутності не можна. Бо на його сторінках було безліч матеріалів, фотознімків про нинішніх Героїв, учасників АТО. Але повернуся до вищепочатого. А чи не перегнули палку наші владці, приймаючи закон про декомунізацію? Бо, як рече народ, застав дурня Богу молитися, то лоба поб’є. Це ж треба дожитися до того, щоби спаплюжити добре ім’я генерала Ватутіна, котрий загинув на бойовому посту, визволяючи Україну від фашистської нечисті. Врешті, й місцеві чиновники закривають очі на те, бо досі бовваніють стели почивших у Бозі колгоспів ім. Шевченка та Островського, а автозупинку в Підлісках увінчує ще колишня назва цього населеного пункту. І це лише на трасі Теофіполь-Базалія…

Невідомо, кому першому спало на думку при характеристиці якогось явища або факту вдаватися до порівняння. Але, як на мене, це просто супер. Й сьогодні ним охоче користуємось. А десь до 70-их років минулого століття чимало наших ЗМІ, як і статистика, часто-густо «танцювали» від показників царської Росії 1913 року, а після набуття Україною незалежності навперебій хвалилися її економічними здобутками. Нині ж ми про останні скромно мовчимо в ганчірочку. Певно, тому, що в прольоті по всіх параметрах. Я ж скористаюся цим прийомом, аби задовільним цікавих саме порівнювати. Й одразу зауважу - контраст разючий. Як мовиться, небо і земля. Спочатку районна друкарня модернізувала процес набору газетних матеріалів завдяки рядковідливним машинам, лінотипам – за їх клавіші сіли спеціалісти. Піонерами у цій справі були Ольга Бровіна (яка потім очолила колектив друкарні) та Марія Черній, пізніше освоїла цю професію і Лідія Мельничук. А от друкарям Марії Філімоновій, Світлані Карповій і Григорію Мельнику доводилось вистоювати за пультами «пеесок» по 4-5 годин, аби «відклепати» весь тираж районки – понад 8 тисяч примірників. Та що там казати, кожен, хто працював у той час у друкарні, мав пряме відношення до друку головного продукту – газети. Це і Валентина Данік, і Ольга Квасюк, і Світлана Міходуй. У свій час над творенням газети працювали і Людмила Цвігун, Тетяна Байдюк, Тамара Кременскова, Віта Кириленко. Одне одного підміняли, освоювали суміжні професії. А скільки тонн паперу на відповідний формат перерізала Ніна Бровко! І це тричі на тиждень, бо випуск «Червоної зірки» до 1 липня 1992 року був триразовим. Довгий час бухгалтером у друкарні працювала Ганна Сурма.
Після конкурсу на нову назву часопис «Життя Теофіпольщини» перейшов на дворазовий випуск, а під час жнив з метою оперативного висвітлення їх ходу газета виходила половинковим форматом 5 разів на тиждень. На той час у редакції було 8 штатних творчих працівників. Але траплялося й так, що газету доводилося робити лише двом, бо ж п’ятеро нас водночас у квітні та листопаді перебували на екзаменаційних сесіях факультету журналістики Львівського держуніверситету.

У той час вартість річної передплати на районку складала аж…3 карбованці 12 копійок, тонна ж газетного паперу коштувала 273 карбованці. А тепер збільшіть ці цифри в середньому у 75 разів і будете мати сучасну «картину маслом».Новий прорив у технічний прогрес було зроблено за три роки до третього тисячоліття, у 1997-му.
Тодішній начальник обласного поліграфвидаву Микола Куречко вмовив нас перейти на комп’ютерний набір і верстку газети й організував екскурсію в редакцію обласної молодіжки «Корчагінець», де нам продемонстрували явні вигоди та переваги нової технології випуску. Після того, як засновники виділили для придбання обладнання 8, 5 тисячі гривень, наша редакція стала третьою в області, де впроваджено цю на той час новацію.
Але після цього проблем не поменшало. Одна із них – відсутність кваліфікованих комп’ютерників – справа порівняно нова, зарплата – не вельми. Це нині уже нікого не здивуєш: сидить, даруйте, на горшку малюк ясельного віку і запросто «шарить» в Інтернеті дороговартісним смартфоном, наче вродився з ним. Проте вирішилося й з цим – першою ластівкою став Саша Левицький, згодом операторами працювали Олег Раздобреєв та Олександр Антощук, Олексій Юрчук.
Та головним болем було інше – якість нашої друкованої продукції, тобто газети. Із текстовими матеріалами ще більш-менш, а от із фотоілюстраціями - завал повний. То якось голова районної ради Василь Шуляк спересердя дав доброго прочухана:
- Що ти читачеві підсовуєш? Та партизани в лісах кращу газету випускали!
Причину ж знав не гірше за мене: поліграфічне обладнання старе, зношене, ще за царя Томка придбане. А нового не скоро дочекаєшся.

- Думай,це ж не безвихідь! - сказав, як відрубав.
На той час не лише ми були, так би мовити, в ауті. Тотальне безгрошів’я, борги по зарплаті, карколомний стрибок цін – ось які реалії панували в країні. Але ми шукали вихід. І знаходили. Спочатку виручив директор Городоцької друкарні, який зі своїми умі-льцями встановив на друкарській машині саморобний пристрій. Кілька разів надавав нам послуги підприємець, поліграфіст Володимир Кучма з Ізяслава.
П’ятий рік, із березня 2017 року, наша газета після роздержавлення засобів масової інформації, перебуває в новому статусі – приватного підприємства «Редакція газети «Життя Теофіпольщини». Це інформаційний тижневик, який виходить щочетверга солідним накладом – тираж нижче трьох тисяч примірників не падав. А було й більше. І це при тім, що ніякої дотації видання з бюджету не отримує, живе за рахунок власних надходжень від передплати й реклами. Немає якихось проблем і з набором та версткою, у кожного редакційного працівника свій комп’ютер, все робиться вчасно і вже в обідню пору в середу, 8 сторінок районки, професійно зверстаних Валентиною Богуцькою, електронною поштою «летять» у Вінницю, де її друкують у друкарні ТОВ «Діва –К», а вже в четвер газета на пошті у Теофіполі.
Так, процес справді набагато спрощений й скорочений. Але манна з неба не падає – за цим усім копітка праця: підготовка публікацій, набір матеріалів, вичитка і правка. Немає в штаті, як колись, коректора, відповідального секретаря. Районку видають «на гора» лише три працівники, в тому числі і вищезгаданий верстальник. Отож, левова частка цієї нелегкої роботи падає на плечі нинішнього редактора Галини Тебенько.
Останнім часом якось наче й непомітно редакції, в тім числі і обласні, менше уваги почали приділяти роботі з листами читачів, робсількорами, хибують власними публікаціями. А раніше, як мовиться, це було святая святих : щороку газета отримувала до 2 тисяч повідомлень від наших добровільних помічників, завідуючий відділом на кожній летючці звітував про надходження читацьких кореспонденцій. Справжнім святом були наради робсількорів. Сьогодні ж у вихідних даних періодичних видань зустрічаємо засторогу типу « Листування з читачами – лише на сторінках газети». Хіба це не зневага до автури?
…Живемо в такий час, що, здається, вільні та незалежні, в суспільстві панує гласність та прозорість, свобода слова. Але чимало скептиків до цих пір не ймуть віри, що наша районна газета раніше аж ніяк не могла обійтися без цензури і диктату, адже стільки часу була під недремною увагою так званого тоталітарного режиму. Скоріше всього, за культу особи так і було. Проте з усією відповідальністю рішуче заявляю: ні я, ні мої колеги-журналісти «Червоної зірки» і «Життя Теофіпольщини» жодних матеріалів, підготовлених до друку, ні з ким із тодішніх засновників - райкому партії та райвиконкому, районної ради й райдержадміністрації – не погоджували, а працювали згідно планів роботи, затверджених редактором газети. І нам не вказували, що і як писати, а що – зась. Щоправда, у приміщенні як ми казали «Білого дому» (облвиконкому) у м. Хмельницькому у так званій каланчі знаходився обліт, чиї функції на цензуру аж ніяк не скидалися. Просто підопічні І.Р.Шевчука Володимир Семеновський та Ніна Король слідкували, аби хтось із газетярів не порушував пунктів переліку тем, не бажаних для розповсюдження. Сей документ носив скоріше всього рекомендаційний характер, який ми називали «дуристикою». Скажімо, не рекомендувалося давати інформацію про масові захворювання худоби (ящур, сибірка тощо) або розголошувати водночас посади і звання офіцерів райвійськкомату. Щодо інших «таємниць», то що могла оприлюднити наша районка? Як підлеглі капітана Гундеріна з місцевої військової частини мріють про «самоволку», щоб піти на вечорниці до дівчат у Кунчу? Оце така була «цензура».
Зате останнім часом ситуація трохи інша. Так, наприкінці січня минулого року в одній із телепередач Савіка Шустера «Собода слова»
із подивом я слухав, як міністр культури, молоді і спорту України Володимир Бородянський агітував присутніх за проєкт закону боротьби з дезінформацією, створення асоціації журналістів із професіоналів і просто уповноважених. Його дуже активно підтримував заступник голови комітету Верховної Ради з питань інформаційної політики Микита Потураєв. Їм рішуче опонентувала головний редактор громадської преси Ангеліна Карякіна, головний редактор інтернет-медіа «Гордон» Олена Бацман і президент асоціації медіа-юристів Тетяна Котюжинська. Тоді здавалося, що питання з порядку дня знято. Але «слуги народу» ( ну і назва, з якої не одразу й второпаєш, хто насправді кому служить) буквально нещодавно до нього повернулися, як і до закону про землю. І тут є серйозні побоювання, що влада таки відіграється на засобах масової інформації, закриє рота всюдисущим незалежним журналюгам. Про це свідчить підписане президентом України Володимиром Зеленським положення про Центр протидії дезінформації (ЦПД). Його суть тім, що тепер правду від брехні відрізнятимуть не суди, а якісь невідомі 52 суб’єкти на державних зарплатах. 85 відсотків редакторів національних та місцевих газет із 160 опитаних законопроєкт «Про медіа» не підтримують - ніхто не радився з НСЖУ. Як вони вважають, це навіть не цензура, а щось репресивне, що є грубим порушенням Конституції України, спроба залякати журналістів під будь-яким надуманим приводом. Отже, ЦПД починає діяти в умовах, коли триває наступ на свободу слова.
Дехто може мені дорікнути. Мовляв, почав за здравіє, а закінчуєш… Ні, шановні. Можливо, мої деякі судження й трохи суб’єктивні. Та й напередодні ювілею вартувало б користатися лише панегіриками, хвальбою. Але ж, погодьтеся, це наша історія і з пісні слів не викидають. Я зовсім не хочу зіпсувати діжку меду ложкою дьогтю. Навпаки, хочу підкреслити, що творчі колективи нашої районки ніколи не стояли осторонь проблем жителів рідного краю. Інша справа, що, може, не завжди вистачало рішучості й наполегливості у досягненні мети. Інакше, переконаний, не було б стільки негараздів в економіці, будівництві, промисловості, сіль-ському господарстві, медицині, освіті, культурі, інших сферах нашого повсякдення. А ми можемо досягати наміченого. І це не раз доводили на ділі. Варто лише стояти пліч-о-пліч, твердо й непохитно, усвідомлюючи, що наша хата не з краю, що наше з вами ніхто, крім нас, не зробить.
Й насамкінець. Кажуть, що ложка дорога до обіду, тож, мабуть, ще не час для вітань. Добре, зачекаємо трохи. Але хочу таки добрим словом згадати колег-газетярів, які присвятили себе такій потрібній і часто невдячній справі –журналістиці. Жаль, що пішов у засвіти наш редактор Вадим Петрович Шептицький, який вивів на журналістську стезю не один десяток здібних і, без скромності, талановитих молодих людей. Шкода, що давно уже нема з нами
Тані Базелюк (Скавронської), Михайла Червоного. Немалий вклад у творення районки вклали у свій час, на жаль, нині уже покійні коректор Віра Гоцак, секретар-друкарка Галина Задорожня. Завжди з теплотою згадуємо і колишнього не тільки технічного працівника, але й кур’єра Анастасію Соловйову. Спочивають у потойбічному світі і колишні директори друкарні Микола Бровін та Володимир Міходуй, друкар Микола Черній, багаторічний шофер редакції Микола Пейда, редактор Галина Мартинюк. Хай земля їм буде пухом, а пам’ять про них – якомога довшою.
Життя ж іде. І, слава Богу, чимало моїх колег ще сьогодні при світлому розумі. Завжди радий зустрічам із Андрієм Рудюком, Тадеушом Островським, Володимиром Рубашевським, який у свій час також очолював колектив друкарні, Людмилою Довганюк, які залишаються вірними обраній професії, Лідією Пейдою, яка ще й досі у трудовому строю. Спілкуюсь і з колишніми фотокореспондентами Анатолієм Корнієнком, Борисом Глов’юком, Віктором Чуприною, колишнім бухгалтером Оленою Вознюк, секретар-друкаркою Ніною Остап’юк. Їм, а також усім шанувальникам нашої районки зичу лише гараздів: довгих літ та доброго здоров’я, благополуччя. З роси й води вам, друзі!
Валентин ДУЗЯК,
член Національної Спілки журналістів України, ексредактор «Червоної зірки» і «Життя Теофіпольщини» у 1991-2000 і 2007-2008 роках