ВИСТОЯЛИ!   МОЛОДЦІ!

Колишній воїн-інтернаціоналіст Василь Хаб’юк народився 7 листопада 1968 року – якраз через рік від ювілейного дня святкування в Радянському Союзі 50-річчя Великого Жовтня. Отож хлопець щороку разом з родиною, друзями, знайомими відзначав в один день два свята. Того числа столи іменинника завжди вгиналися від різних страв. Панувала атмосфера піднесеного настрою, затишку, душевного тепла, гарно-веселих пісень й мелодій. Звідусіль линули теплі вітання, щирі побажання. Словом, - так, як в усіх радянських людей того далекого періоду.
Але тривало воно так у Василя Хаб’юка десь до вісімнадцятилітнього віку. Чому? А тому, що настав йому час виконати свій громадянський обов’язок й піти на дійсну строкову службу до лав Збройних Сил Союзу РСР. І Василь, отримавши з райвійськкомату повістку, пішов виконувати почесний обов’язок перед своїм народом, своєю Батьківщиною.
Після проходження курсу молодого бійця в Ашхабаді Василь потрапив у воюючий Афганістан - виконувати тут свій вже інтернаціональний обов’язок перед сусіднім народом. Про святкування своїх чергових іменин тут й мови не могло бути. Бо на чужій і далекій афганській землі спостерігалась зовсім інша картина. Скажімо, солдатська їдальня була разом з офіцерською, і знаходилась під землею в глибокому бункері.

Василь Хаб’юк не пригадує жодного сніданку, обіду чи вечері, аби на столі появились калорійні для воїнів страви. Не були винятком і святкові дні – в тому числі і його день народження. Нечасто на столі було масло. Вся причина в тому, що не вистачало холодильного обладнання, а прилаштувати його в належному місці не дозволяли постійні бойові умови. До того ж, на заваді стояла немилосердна спека – через що й псувалися продукти харчування.
Великою радістю для так званих мешканців підземелля було прибуття літака з Радянського Союзу, яким доставлялись в основному продукти, побутові дрібнички, пошта. Була нагода більш-менш для непоганого харчування – вдосталь попоїсти. Щоправда, досить часто траплялися випадки, коли літак з продуктами не прибував у місце призначення (здебільшого через бойові обставини). Нелегко доводилось на сухому пайкові… Та попри негаразди фронтового меню військовий підрозділ сержанта Василя Хаб’юка успішно функціонував, виконував бойові завдання командування. А головне полягало в тому, аби правильно і точно корегувати вогонь на ворога.
Окреме уточнення. Згадуване підземелля із спостережним наземним пунктом знаходилося біля міста Кундуз, що недалеко аеродрому. Наші доблесні воїни вдень і вночі несли тут свою нелегку вахту. І, як результат, за період проходження тут військової служби українським хлопцем Василем Хаб’юком на цьому об’єкті не зафіксовано жодного серйозного випадку переможних ворожих атак. А це означає, що кваліфіковано і своєчасно велися спостереження, подавалась достовірна і точна інформація про розташування вогневих точок противника.
Василь Мирославович з приємністю згадує про свій військовий підрозділ, якому доручили супроводжувати у 1989 році виведення радянських військ з Афганістану. Є тут цікавий факт. Отож після того, як сержант Хаб’юк зі своїми підлеглими залишили бункер з наземним спостережним пунктом і взяли курс на Батьківщину, то ці об’єкти, а також аеродром, були передані військам нової влади Афгану. На жаль, на другий чи третій день після того ці військові об’єкти захопили душмани. Радянським воїнам довелося змінити курс і в запеклих боях допомогти президентським військам повернути втрачене.
-Якщо відверто, то служба в Афганістані, - каже В. М. Хаб’юк, - пройшла у мене, як у в усіх тих, хто зі мною там перебував: більш-менш нормально, за винятком окремих дрібниць. Та на чужій землі війна особлива: воювали як з видимими, так із невидимими ворогами. Маю ще на увазі незвичну для нас нестерпну спеку, маловідомі хвороби. Смерть чатувала на кожному кроці, на землі чи під землею, в підступних горах чи на рівнині, в пісках. Та дякуючи Всевишньому, витривалості і мужності, вірності військовій присязі ми вистояли, залишилися живими.
До цих прекрасних слів воїна-афганця варто додати, що він народився в селі Борівці Кіцманського району Чернівецької області. Закінчив середню школу, Вінницький держуніверситет. Отримавши вищу освіту, молодий інженер незабаром розпочав свою трудову діяльність у Теофіпольському комунальному підприємстві «Тепловик». Тодішні керівники цього виробничого підрозділу, що забезпечував тепловою енергією райцентр, про Василя Мирославовича дуже гарної думки: вмілий, кваліфікований, знаючий свою справу спеціаліст, уважний до запитів і справедливих вимог споживачів.
Аналогічної думки про добродія Хаб’юка і в Теофіпольській дільниці ВАТ «Хмельницькгаз», де він тепер працює майстром аварійної диспетчерської служби. Із своїми обов’язками справляється успішно. І ще б пак! Даються взнаки кваліфікація інженера, здобута у вищому навчальному закладі, знання і досвід, випробуванні у згадуваному «Тепловику» та й на спостережному пункті в далекому й воюючому Афганістані.
-Під час армійської служби, - якось повідав мені В. М. Хаб’юк, - я отримав чи не найбільший життєвий урок, який супроводжує мене й досі. Досконало навчився володіти складною електронною апаратурою, правильно оцінювати незвичайні ситуації. Ось і зараз, коли ми розмовляємо по телефону, до нашої служби – ще один виклик – за рахунком третій чи четвертий. Отож треба перервати розмову, поспішити на допомогу людям…
Здавалося б, звичайна буденна розмова з героєм трудового і ратного фронтів. А якщо ще врахувати, що нині весь світ, в тому числі Україну, охопив коронавірус – вкрай небезпечний ворог здоров’я людини. Поряд зі своїми функціональними обов’язками, до яких теж входить боротьба із небезпеками, працівники аварійної диспетчерської служби цілодобово несуть свою відповідальну вахту. І тон задає колишній воїн-афганець Василь Хаб’юк. Своєчасно здійснюються профілактичні заходи щодо недопущення аварій, виходу з ладу газових мереж.
Окрім своєї виробничої діяльності у фахівця В. М. Хаб’юка і безліч громадських справ. Три роки тому воїни-інтернаціоналісти Теофіпольщини довірили йому очолювати районну організацію ветеранів цієї категорії військовослужбовців.
Не все вдається на перших порах, виникає чимало невирішених питань. Та завдяки наполегливості, організаторським здібностям, при допомозі місцевої влади організація діє, прагне справлятися з наміченим, переборює труднощі. Там систематично проводяться збори, зустрічі із школярами, упорядковуються пам’ятники загиблих і могили померлих воїнів-афганців. Члени організації нині активно включилися в написання книги про своїх земляків, які воювали в Афгані.
О, як нестримно летять роки! Василь Мирославович уже розміняв шостий десяток літ. Згадуючи минуле, нічого так гостро не відчувається в його свідомості, як армійська служба в ДРА. Більше як тридцять років минуло з того часу, стерлося з пам’яті 7 листопада, як державне свято Великого Жовтня, забуваються інші події. Особливо після декомунізації. Та завжди зримо уявляє солдатську їдальню та двоярусні ліжка в підземеллі зовсім чужої території.
А ще – живі і мертві обличчя українських та синів інших народів. За що воювали і навіщо проливали кров? І якою б відповідь не була, але очевидно: наші славні хлопці вистояли, залишились вірними вій-ськовій присязі. Молодці!
Тадеуш ОСТРОВСЬКИЙ,
журналіст.
Червень, 2020 року.

  У  КАБУЛІ  ТЕЖ ДЗИЖЧАЛИ  КУЛІ…

Після того, як місцеві журналісти проанонсували свій намір видати книгу про колишніх воїнів-афганців Теофіпольщини й у нашій районці з’явилися публікації, до одного з авторів зателефонував знаний на Поділлі творець відомої пісні «Сльози матері» Олексій Іванович Довгалюк із Волочиська. Він запропонував свій епіграф до майбутнього збірника розповідей про людей, чия юність і молодість опалені війною в чужому нам Афганістані:
Відлуння гір Афгану – довічний серця біль
Вже стільки літ не гоїть рану.
Можливо, саме ці хвилюючі слова й спонукали мене взятися за перо й розповісти про людину, яка теж побувала в горнилі подій, котрі із плином часу вже стали історією – все-таки минуло понад тридцять літ. Скажу без похвальбі: писати про наших земляків для мене зовсім не першина, але тут превалювала зовсім інша тематика – Чорнобиль, безпосереднім учасником ліквідації аварії на тамтешній АЕС судилося бути й мені. Але тут зовсім інше…
Із водієм відділення швидкої допомоги Теофіпольської районної лікарні (нині це обласний центр екстреної медичної допомоги) Василем Васильовичем Кравцем ми давні знайомі та колеги, бо ж цій справі віддав він 35 років свого життя, та й я не новачок у галузі. Але про деякі подробиці його біографії дізналась буквально недавно. До того якось повз увагу проходило те, що водії та старожили лікувального закладу називали чоловіка «Вася-афганець». А несміливі спроби більше дізнатися про його військову службу наштовхували або на мовчанку, або на звичне:
-Та не хочу я ворушити минуле. Правда, у деякій мірі мені пощастило, що перебував біля високого начальства, їздив вулицями Кабула, Кандагара та інших великих міст ДРА. Мені не так часто доводилося перебувати під обстрілами, як іншим військовикам, але ворожа куля не обминає ні солдатів, на офіцерів...».
Кульові та осколочні поранення заживають доволі швидко, а рана в душі ятриться і не затягується ніколи. Ветерани Великої Вітчизняної війни знали, за що воювали, тому у них немає ніяких синдромів, а лише почуття власної гідності і радість переможців. А молодше покоління, проливаючи ріки своєї і чужої крові за чиїсь виродкові амбіції, так і залишилися неприкаяними у нашому цивільному повсякденні.
Щодо біографії Василя Кравця, то вона, здається, мало чим відрізняється од інших. Він народився 5 січня 1965 року (так що нинішній був для нього ювілейним) у селі Червоний Случ. А ось десятирічку закінчував у сусідньому Авратині Волочиського району. Після школи райвійськкомат направив юнака на курси водіїв у Коров’є – Теофіпольське ПТУ-34.
Весняно-літній призов 1983 року для рекрута Кравця розпочався тримісячним «карантином» у Казахстані, після чого хлопець на два роки потрапив на постійне місце подальшої військової служби - в Афган. Причому, в ранзі доволі почесному та відповідальному – шофера військового радника 40-ї армії генерал-лейтенанта Старченка. Очевидно, хороший вишкіл наш земляк отримав в «учебці», коли йому було доручено таку важливу місію – «возити» генерала. Це вимагало від водія відмінно володіти технікою, бути готовим у будь-яку хвилину до виїзду. Ну і, звісно, тримати язика за зубами, бо хочеш не хочеш, а мимоволі прилучався й до військових таємниць.
Достеменно невідомо, звідки бере свої витоки така інституція, як військові радники, але колишній Союз РСР вже на повну силу практикував такі посади ще у 1936 році в Іспанії, згодом –в Китаї, В’єтнамі, Кубі, Анголі та ще в десятках країн, де радянські війська виконували так званий інтернаціональний обов’язок на території інших держав. І немало їх склали свої голови у боях…
Якщо без подробиць, а ними герой цієї розповіді ні з ким не любить ділитися, то свій військовий обов’язок він виконав на совість, як і присягав, протягом усієї служби. До речі, майже поруч тих два з лишком роки в Афгані був земляк із Червоного Случа – Василь Кравчук: в один день з ним призивалися в армію і в запас демобілізувалися разом.
А відносно того, що колишньому «афганцю» не випало бути в боях, то ще варто замислитися. По-перше, комусь треба й генералів возити, по-друге, не такою вже й безхмарною була та «панська» служба у столиці – в Кабулі теж дзижчали кулі. Не так часто, як в інших місцях, де велися кровопролитні бої. Що не кажи, військовий гарнізон у столиці був посилений, охорона доволі надійна, але час від часу противник вдавався і до обстрілів, і до диверсійних вилазок. І хтозна, за кого тоді більше переживає водій – за себе чи генерала…
35 літ минуло, як для Василя Васильовича Кравця скінчилася ота афганська епопея. І весь цей час він вже на іншому, мирному фронті. Переймається сімейними справами, долею синів Дімки та Романа. І гуманною місією – рятує здоров’я та навіть життя інших. Й це анітрохи не перебільшення, бо від досвіду, оперативності, професійного вміння водія екстреної медичної допомоги таки багато залежить. І приємно, що в день професійного свята медичних працівників і керівництво, і колеги, і пацієнти добрим словом відгукнулися й про подружжя Кравців – надійного водія Василя Васильовича та його половинку – санітарку Світлану Василівну.
Лідія ГУМЕНЮК,
медсестра, позаштатний
кореспондент райгазети «Життя Теофіпольщини».
Червень, 2020 року.